ОДИН Можливо, сьогодні сонячно. Може, велика жовта куля, немов рідкий жовток, розпливається в найблакитнішому небі, що сяє холодними надіями й фальшивими обіцянками гарних спогадів, справжніх родин, сердечних сніданків, куп млинців, политих кленовим сиропом, у світі, якого більше не існує. Чи, можливо, все не так. Може, сьогодні темно й вогко, різкий вітер здуває шкіру з кісточок пальців дорослих чоловіків. Можливо, сьогодні сніг, а, може, дощ, я не знаю, можливо, зимно й падає град, можливо, там ураган, що переходить у торнадо, і земля розривається, щоб звільнитися від наших помилок. Я й гадки не маю. У мене більше немає вікна. У мене більше немає огляду. Моя кров на мільйон градусів нижче нуля, і мене поховано на п’ятнадцять метрів під землею в кімнаті для тренувань, що останнім часом стала моєю другою домівкою. Щодня я дивлюся на ці чотири стіни й нагадую собі: я не ув’язнена я не ув’язнена я не ув’язнена, але іноді старі страхи повзуть моєю шкірою і, здається, я не можу звільнитися від клаустрофобії, що стискає моє горло. Я стільки наобіцяла, коли прибула сюди. Зараз я не така певна. Зараз я стурбована. Зараз мій розум — зрадник, бо щоранку мої думки сповзають із ліжка, бігаючи очима, зі спітнілими долонями, з нервовими смішками, які сидять у мене в грудях, розпирають їх, загрожуючи розірвати, і тиск все накручується, накручується, накручується…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx