13 кімнату. Його погляд ретельно уникає кривавих плям на дерев’яних дошках, відставлених убік; він не запитує мене, чому мої кулаки стиснуті занадто сильно й чи я знову поранилася. Він піднімає голову в моєму напрямі, але дивиться на точку за мною і говорить м’яким голосом. —Знаю, це важко для вас. Але ви маєте вчитися. Повинні. Від цього залежатиме ваше життя. Я киваю, притуляюся до стіни, радію холоду й болю від цегли, що впивається в мою спину. Підтягую коліна до грудей і відчуваю, що мої ступні впираються в мати, які вкривають підлогу. Я настільки на межі сліз, що боюся закричати. —Просто не знаю, як, — зрештою кажу я йому. — Нічого не знаю. Навіть не знаю, що маю робити, — я дивлюся на стелю і кліп, кліп, кліп. Мої очі блищать, вони вогкі. — Не знаю, як зробити так, щоб щось відбулося. —Тоді ви маєте поміркувати, — незворушно говорить Кастл. Бере відкинуту металеву трубу. Зважує її в руці. — Ви маєте знайти зв’язок між подіями, що відбуваються. Коли ви проломили бетонну стіну камери для тортур Варнера, коли погнули сталеві двері, щоб врятувати пана Кента — що сталося? Чому в цих двох випадках ви були здатні реагувати таким екстраординарним способом? — Він сідає на віддалі від мене. Посуває трубу в моєму напрямку. — Мені потрібно, щоб ви проаналізували свої можливості, панянко Феррас. Ви маєте зосередитись. Зосередитися. Це одне слово, але його достатньо, щоб мене почало нудити. Усім, здається, потрібно, щоб я зосередилася. Спершу Варнер вимагав, щоб я зосередилася, тепер Кастл вимагає, щоб я зосередилась. Я ніколи не могла дослухатися цієї поради.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx