14 Глибокий сумний погляд Кастла повертає мене назад до реальності. Він підводиться. Пригладжує свій, здається, єдиний темно-синій джемпер, і мигцем бачу сріблястий символ омеги, вишитий у нього на спині. Автоматично він торкається свого хвоста з дредів; він завжди зав’язує їх в акуратний пучок біля шиї. —Ви опираєтеся собі, — дуже м’яко каже він. — Можливо, ви маєте спробувати для різноманіття працювати з кимось. Може, партнер допоможе вам все з’ясувати, дослідити, який зв’язок між цими двома подіями. Від здивування мої плечі завмирають. —Я думала, ви казали, що я маю працювати сама. Кастл скоса дивиться на мене. Чухає за вухом, ховає другу руку в кишеню. —Насправді я не хотів, щоб ви працювали самі, — говорить він. — Проте ніхто не прагне працювати з вами. Я не знаю, чому я затримую подих, чому я така здивована. Не маю так дивуватися. Усі не Адам. Не всі убезпечені від мене, як він. Ніхто, крім Адама, не торкався мене й не отримував від цього задоволення. І Варнера. Але попри найкращі Адамові наміри, він не може тренуватися зі мною. Він зайнятий іншими речами. Речами, про які ніхто не хоче мені казати. Але Кастл дивиться на мене зі щирою надією, видно, що він гадки не має, що ці нові слова, які він мені говорить, набагато гірші. Гірші, бо хоча і знаю правду, чути її досі боляче. Боляче пам’ятати, що хоч я можу жити в теплій бульбашці з Адамом, решта світу досі вбачає в мені загрозу. Монстра. Гидоту. Варнер мав рацію. Хоч куди піду, я не зможу втекти від цього. —Що змінилося? — запитую я його. — Хто хоче тренувати мене зараз? Ви?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx