17 Варнер чекає. Дивиться. Киває раз, наче каже «продовжуй». —Твій батько… — Не тут. — Ох. Я намагаюся приховати здивування, але тепер не розумію, чому думала, що Андерсон буде тут. Це все ускладнює. —Ти справді думала, що зможеш ось так просто вийти з цієї кімнати, — запитує мене Варнер, — постукати у двері мого батька і розібратися з ним? «Так». — Ні. —Така правда, як на вербі груші, — промовляє Варнер м’яко. Я дивлюся на нього. —Мій батько пішов, — повідомляє Варнер. — Він повернувся в столицю, і забрав із собою Соню й Сару. Я судомно вдихаю. Варнер більше не усміхається. —Вони… живі? — запитую. —Я не знаю, — він злегка здригається. — Гадаю, що так, адже в будь-якому іншому стані вони йому не потрібні. — Вони живі? — серце починає калатати так швидко, що в мене зараз станеться напад. — Мені треба їх повернути, треба їх знайти, мені… —Тобі що? — Варнер пильно дивиться на мене. — Як ти дістанешся до мого батька? Як ти його здолаєш? —Я не знаю! — тепер я ходжу по кімнаті. — Але мені треба їх знайти. Можливо, вони єдині друзі, як залишилися у цьому світі, і… Я замовкаю. Несподівано розвертаюся, серце падає в п’яти.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx