18 —А що як є й інші? — шепочу я, надто нажахана, щоб сподіватися на це. Я спиняюся напроти нього. —Що як вижити вдалося ще комусь? — запитую тепер гучніше. — Що як вони десь ховаються? —Навряд чи. —Але така ймовірність є. Правда ж? — запитую в розпачі. — Якщо є бодай найменший шанс… Варнер зітхає. Проводить рукою ззаду по волоссю. —Якби ти бачила ті руйнування, які бачив я, ти б зараз нічого подібного не казала. Надія розіб’є твоє серце. Ноги знову починають підкошуватися. Я чіпляюся за раму ліжка, швидко дихаючи, мої руки трусяться. Більше нічого не знаю. Я ж насправді не знаю, що сталося в Омега-Пойнті. Не знаю, де столиця і як туди дістатися. Не знаю, чи вдасться мені взагалі дістатися до Соні і Сари вчасно. Але не можу позбутися цієї несподіваної дурної надії, що моїм друзям якось вдалося врятуватися. Адже вони сильніші за це — вони розумніші. —Вони так довго планували цю війну, — чую я свої слова. — У них мав бути якийсь запасний план. Місце, де можна сховатися… — Джульєтто… —Чорт забирай, Варнере! Я мушу спробувати. Ти мусиш дозволити мені перевірити. —Це ненормально, — він не дивиться мені в очі. — Тобі небезпечно думати, що комусь вдалося врятуватися. Я пильно спостерігаю за його сильним мужнім профілем. Варнер роздивляється власні руки. —Прошу, — шепочу я. Він зітхає. —Мені треба днями вирушати до бараків, щоб проконтролювати процес відновлення території. — Варнер
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx