8 Я сідаю, Варнер відхиляється, щоб дати мені місце. Мені доводиться заплющити очі, щоб втамувати раптове запаморочення, та я змушую себе зберігати спокій, доки усе не минеться. Я втомлена і слабка від голоду, та, здається, зі мною все добре, якщо не зважати на легкий біль у кількох місцях. Я жива. Дихаю, кліпаю, почуваюся людиною, і точно знаю чому. Я зустрічаюся з ним поглядом. —Ти врятував мені життя. Мені вистрелили в груди. Батько Варнера пустив кулю в моє тіло, я і досі відчуваю відлуння удару. Якщо зосередитися, навіть можу наново пережити мить, коли це сталося; біль, такий інтенсивний, такий нестерпний, ніколи його не забуду. Я перелякано вдихаю. Нарешті до мене доходить, що я відчуваю знайому чужорідність цієї кімнати. Мене швидко охоплює паніка, яка волає, що я прокинулася не там, де заснула. Моє серце шалено калатає, я трохи відсовуюся від Варнера, впираючись спиною в узголів’я ліжка, хапаюся за простирадла, намагаюся не дивитися на люстру, яку пам’ятаю надто добре… —Усе добре… — заспокоює Варнер. — Усе добре… —Що я тут роблю? — паніка, паніка; жах затуманює свідомість. — Навіщо ти знову привів мене сюди? —Джульєтто, благаю, я тебе не скривджу… —Тоді навіщо ти мене сюди привів? — мій голос починає зриватися, і я з усіх сил намагаюся заспокоїтись. — Нащо ти повернув мене у цю пекельну діру… —Я мав сховати тебе, — видихає він і переводить погляд на стіну. —Що? Чому? —Ніхто не знає, що ти жива, — Варнер повертається, щоб подивитися на мене. — Мені треба було повернутися
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx