10 але Я намагаюся поворухнутися, та мене підхоплює Варнер. Я не можу тримати рівновагу, не можу встояти на ногах; я й досі почуваюся так, наче мої ноги прикуто до цього ліжка, раптом я втрачаю здатність дихати, бачу перед очима цяточки і відчуваю, що от-от знепритомнію. Треба встати. Треба піти. Не можу. —Варнере, — мої очі шалено бігають по його обличчю. — Що сталося? Як пройшла битва? —Прошу, — каже він, обіймаючи мене за плечі. — Тобі варто починати повільно, тобі треба щось з’їсти… —Розкажи мені… —Ти не хочеш спершу перекусити? Чи прийняти душ? —Ні, — чую я свій голос. — Мені треба знати саме зараз. Один. Два і три. Варнер робить глибокий вдих. Ще мільйон митей. Він кладе праву руку на ліву й починає обертати нефритовий перстень на мізинці, знову, і знову, і знову, і знову. —Усе скінчено, — промовляє він. — Що? Я промовляю це слово, але з моїх вуст не чутно звуку. Я чомусь оніміла. Кліпаю, та нічого не бачу. —Усе скінчено, — повторює Варнер. — Ні. Я видихаю це слово, видихаю неможливість почутого. Він киває. Варнер зі мною не погоджується. — Ні. — Джульєтто. —Ні, — заперечую я. — Ні. Ні. Це якась дурня. Не сміши, — кажу йому. — Не смій мені брехати, хай тобі грець, — тепер мій голос високий, він ламається, слова тремтять і… — Ні, — я судомно дихаю, — ні, ні, ні…
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx