13 —Мені так прикро, — зітхає він. — Ти собі навіть не уявляєш, наскільки мені прикро. —Брехун, — шепочу я, й у голосі моєму отрута. Я розлючена і розгнівана, та в мене немає сил турбуватися про це. — Тобі зовсім не прикро. Я переводжу погляд на Варнера, дивлюся на нього досить довго, щоб побачити, як біль спалахує в його очах. Він прокашлюється. —Мені шкода, — промовляє Варнер знову, тихо але впевнено. Він бере свою куртку, яка висіла неподалік на стелажі, і, не кажучи нічого, накидає її на себе. —Куди ти йдеш? — запитую, воднораз відчуваючи провину. —Тобі треба час, щоб це переварити, і в цьому моє товариство тобі ніяк не допоможе. Ти налаштовуйся на розмову, а я тим часом завершу кілька справ. —Прошу, скажи, що ти помилився, — голос зривається, я переводжу подих. — Скажи мені, що ти можеш помилятися… Варнер дивиться на мене, здається, вічність. —Якби був найменший шанс, я міг би позбавити тебе цього болю, — зітхає він нарешті, — забрав би його собі. Ти ж знаєш, я не казав би цього, якби це була неправда. Це його «це» — його щирість — врешті розриває мене навпіл. І через нестерпність цієї правди мені хотілося б, щоб він збрехав. Не пригадую, коли Варнер пішов. Я не пам’ятаю, як він пішов чи що казав. Я знаю лише те, що доволі довго лежала тут на підлозі, скрутившись клубочком. Доволі довго, щоб сльози перетворилися на сіль, доволі довго, щоб у горлі пересохло, і щоб
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx