• ПОЧАТОК • Можливо, розмови про Александрійську бібліотеку Птолемеїв уже старі як світ і засіли всім у печінках. Та плин часу показав, що бібліотека викликає нескінченний інтерес або як предмет вивчення, або через те, що в ній зберігалося щось, що ми можемо лише уявити, або ж тому, що людство нічого не жадає так сильно, як щось постійно колекціонувати. Заборонений фрукт солодший, зокрема це стосується і знання, особливо якщо воно було забуте у віках. Старе як світ, а чи ні, але в Александрійській бібліотеці Птолемеїв кожна душа знайде щось, про що могла б лише мріяти, особливо, якщо це щось — таємниче незвідане. Кажуть, задовго до зруйнування в бібліотеці зберігалося більше чотирьох сотень тисяч папірусних сувоїв з історії, математики, науки, інженерії, а також магії. Чимало хто помилково вважає, що час — це стійка похила, чітко обмежена крива росту та прогресу, але історію пишуть переможці, і у своїй оповіді вони цю форму зазвичай змінюють. Насправді ж ми сприймаємо час як моменти припливів та відпливів, рух яких, найімовірніше, круговий, а не прямий. Змінюються тенденції та упередження, та й напрям прогресу не завжди один. Так само і з магією. Існує один маловідомий факт, що Александрійська бібліотека зотліла заради спасіння. Вона була знищена, аби відродитися, тільки не метафорично, мов фенікс, а скоріш виважено, по-шерлоківськи. Коли Юлій Цезар здобув владу, древні Хранителі Александрії усвідомили, що влада імперії тримається на трьох основах: підкоренні, відчаї та невігластві. Вони також знали, що
10 • Початок • світові повсякчас дошкулятиме подібна жага деспотизму, тож вирішили надійно переховувати безцінний архів задля його спасіння. Це була стара витівка: померти та зникнути, щоб відродитися заново. Відродження повністю залежало від здатності бібліотеки зберігати свої таємниці. Медейнам — найбільш ученим представникам магічного населення — було дозволено користуватися знаннями бібліотеки, допоки вони зобов’язалися нею опікуватися. Суспільство, що розвивалося на основі знань із бібліотеки, яка залишилася, мало вдосталь привілеїв та стільки ж обов’язків. Людям були доступні всі знання світу, вони ж мали ті знання плекати та примножувати. Світ розширювався, розширювалися водночас й Александрійські архіви, розвиваючись поза величчю бібліотек Вавилону, Карфагена та Константинополя, перевершуючи книжкові колекції ісламських та азійських країн, кинутих на поталу імперіалізму. Ширився також вплив медейнів, розвивалося водночас і так зване Товариство. Кожні десять років воно збирало новий клас заповзятливих послідовників, готових провести рік, вивчаючи архів бібліотеки, навчаючись ремесла, що стане справою усього їхнього життя. Упродовж одного року всі, кого прийняло Товариство, мешкали, харчувалися, спали в оточенні архівів, дихали й наповнювалися ними та їхнім змістом. Наприкінці року п’ятеро або шестеро потенційних кандидатів проходили ініціацію. Ці обрані сумлінно відбували незалежний навчальний курс при бібліотеці тривалістю у ще один рік, щоб залишитися для проведення подальших досліджень або, найімовірніше, щоб надалі тут працювати. Вихованці-александрійці частенько ставали політичними лідерами, покровителями, виконавчими директорами, лауреатами різноманітних нагород. Незабаром після посвяти на обраних вихованців Александрії очікувало багатство та сила, престиж та небувалі знання.
11 • Початок • Тож шанс бути обраним для посвяти ставав чи не найбільшою нагодою з безлічі можливостей. Усе це виголошував Далтон Еллері нещодавно набраному класу кандидатів. Нікому з них не було відомо, нащо вони тут і за що їм доведеться змагатися. Скоріш за все, вони й досі не усвідомили, чому завдячувати своєю присутністю. Та й Далтон Еллері, який сам був таким вправним медейном, що подібних новобранці не зустрінуть ще довго, цей шлях обрав серед безлічі інших. Він, як і ці новачки, свого часу зрікся себе як людини, якою міг би стати, відхрестився від власного життя, яке в порівнянні з обраним шляхом, найімовірніше, було б занадто посереднім. Він мав би якусь професію, можливо, навіть доволі прибуткову, приніс би певну користь смертній економіці, але ніколи не осягнув би всього того, що зміг дізнатися, погодившись на пропозицію Товариства. Сам-один він міг би творити виняткову магію, але соромився б надзвичайного. І зрештою, як і людство, скорився би буденності, боротьбі та нудьзі, але завдяки його вибору так не буде. Тож марнота буденного існування і ще багато чого мізерного вже років із десять не є тим, заради чого він стане гратися з долею. Далтон глянув на обличчя нових вихованців і уявив, яким би могло бути його життя, життя всіх їх, якби їм не випало таке багатство. Вічна слава. Незрівнянна мудрість. Саме тут вони мають шанс розкрити таємниці, які світ приховував сам від себе віками, тисячоліттями. Таємниці, побачити які може лише проникливий погляд, а осягнути — лише гострий розум. Саме тут, у бібліотеці, зміниться життя кожного з них. Тут вони зникнуть, як зникли колись стіни бібліотеки, аби відродитися в тіні, де їх ніхто не побачить, крім Хранителів, александрійців та привида полишеного життя й забутого шляху. — Досягнути величі непросто, — промовив Далтон. Але велич не доступна тому, хто не вистоїть під її тягарем, — цього він уже
12 • Початок • не додав. Далтон розповів усім новеньким про бібліотеку, шлях до посвяти та про те, що їм доступно, якщо вони мають достатньо сміливості за це вхопитися. Новенькі зачаровано слухали, іншого годі було й чекати. Далтон мав хист вселяти життя в речі, ідеї чи предмети. Це вміння було вишукане настільки, що й зовсім не було магією, швидше академічними навичками. Насправді це вміння зробило Далтона найкращим наставником для класу новеньких вихованців Александрійської бібліотеки. Він ще навіть говорити не почав, та вже знав: коли настане той день, усі вони пристануть на пропозицію. Вона була, правду кажучи, простою формальністю. Ніхто ніколи не відмовляв Александрійському Товариству. Не втримаються осторонь навіть ті, хто вдає незацікавленість. Далтон знав: усі вони боротимуться, аж іскри летітимуть, аби протриматися до наступного року. І якщо вони бодай наполовину такі непохитні й талановиті, як вважає Товариство, це вдасться майже усім. Майже.
Мораль історії така: остерігайся тих, хто проти тебе йде беззбройний. Якщо для них ти не є ціллю, жодного сумніву: ти їхня зброя.
І ЗБРОЯ
• ЛІББІ • П’ЯТЬ ГОДИН ТОМУ Той день, коли Ліббі Роудс зустріла Ніколаса Ферреру де Варону, збігся з днем, коли вона виявила, що одуріння — слово, яке донині не використовувала, — стало єдиним зрозумілим способом описати її стан, коли він поруч. Це був день, коли вона ненавмисно підпалила портьєри кабінету професорки Брекенрідж, деканки з виховної роботи, і коли трапилися дві пам’ятні події: вступ Ліббі до Нью-Йоркського університету магічних мистецтв та зародження невимовної ненависті до Ніко. Відтоді вона щодня марно намагалася стримувати ці емоції. Сьогодні її вже допекли до живого, та все ж день мав бути інакшим, адже нарешті їхні з Ніко шляхи розійдуться. А якщо й доведеться якось випадково зустрітись, обоє, вона переконана, будуть завзято одне одного ігнорувати. Як не крути, Мангеттен великий, і всі тут намагаються когось уникати — тож вони з Ніко нарешті підуть кожен своєю дорогою і їм більше ніколи не доведеться працювати разом. Ще зранку вона ледь не наспівувала від такого щастя. Її хлопець Езра приписав був це блаженство якійсь недавній події: чи то дівчина завершила курс цілковитою відмінницею (це пов'язано з Ніко, але не лише з ним), чи то її запросили дати випускну промову для Нью-Йоркського МагМиту. Кінець діло хвалить, але найбільш принадливим було наближення новітньої ери. Це буде останній день, коли Ліббі зведе погляд на Ніко де Варону. Не могла й уявити більшої радості, ніж утіха від цього світанку простішого, ліпшого життя, не отруєного існуванням Ніко.
18 • І. Зброя • — Роудс, — проказав, помітивши дівчину, Ніко, коли займав своє місце на сцені поруч із нею. Він промовив її прізвище так, ніби перебирав у руці мармурові кульки, а потім шмигнув носом, як завжди грайливо. Комусь могло здатися, що його ямочки, мов сонцем пещені, та привабливо недосконалий носик (наслідок перелому) могли з легкістю компенсувати непоказний зріст та численні вади характеру. На думку ж Ліббі, Ніко просто мав гарну спадковість та був занадто самовпевнений. — Гм, дивно. Роудс, димом тягне, відчуваєш? Смішно. До біса кумедно. — Обачніше, Вароно. Тобі ж відомо, що аудиторії розташовані прямісінько над розломом? — Звісно ж, відомо. Повинен знати це, адже мені тут наступного року доведеться працювати, чи не так? — задумливо відповів він. — Шкода, до речі, що ти не отримала стипендії. Оскільки це було промовлено навмисно, щоб її роздратувати, Ліббі, замість відповіді, стала показово вдивлятися в натовп. Їй ще ніколи не доводилося бачити аудиторію настільки переповненою, навіть долішні ряди заповнили випускники та їхні родичі, ще стільки ж самозапрошених стояло у вестибюлі. Та навіть здалеку Ліббі помітила добротний б´атьків піджак, який він купив років зо двадцять тому на весілля та в який відтоді зодягався на будь-який бодай трохи формальний захід. Вони з мамою зайняли середній ряд на відстані декількох сидінь від центру, і, побачивши їх, Ліббі на мить відчула хвилю нестримної любові. Хоча, звісно ж, вона просила їх не приходити. Соромилася трохи. Але ось вони: тато у своєму піджаку, мама, яка навіть губи нафарбувала, а на стільці поруч із ними… Не було нікого. Ліббі помітила це тієї ж миті, коли якесь дівча у високих кедах проскочило поміж рядами. Ця підлітка, відсахнувшись від чиєїсь бабусі з тростиною, скорчила невідповідну події гримасу. Яке моторошне нагадування, ну дуже
19 • Ліббі • вчасно: трохи знайомої юнацької нудьги, сукня з корсетом та порожній стілець коло батьків. На якусь мить усе навколо попливло у Ліббі перед очима, вона не могла зрозуміти, чи то раптова сліпота, чи то сльози. Та, на щастя, ані те, ані інше. По-перше, якби Кетрін була досі жива, їй уже ніколи не було б шістнадцять. Так чи інакше, за віком Ліббі перегнала свою старшу сестру. Таку математику вона й досі не могла осягнути. Тож зараз це була лише давня рана. Нічого смертельного, просто шрам. Перш ніж Ліббі повернулася до саморуйнування, перед очами нечітко промайнула ще одна фігура. Знайома гривка смолистих кучерів винувато кивнула, після чого зайняла порожній стілець. Езра, котрий одягнув чи не останній светр, що зберіг колір після прання Ліббі, заповнив діру, де мала б бути Кетрін. Він простягнув програмку заходу батькові, а мамі запропонував серветку. Езра недовго потеревенив з ними про щось, а потім поглядом знайшов сцену. У його очах замиготіли вогники, коли він запримітив Ліббі. Самими губами промовив: «Привіт». Давній біль від втрати Кетрін приглушило полегшення. Сестрі це б не сподобалося, як і сукня Ліббі та, власне, як і стрижка. — Привіт, — ворухнула губами у відповідь Ліббі, і Езра скривив знайому їй усмішку. Хлопчина був худорлявий, сухоребрий, попри постійну звичку мати щось на перекус, попри оманливо високий, на перший погляд, зріст. Він рухався майже з котячою витонченістю, і їй це подобалося: його елегантність, тиха заспокійлива хода. Ніко запопадливо простежив за поглядом Ліббі, і кутики його губ смикнулися у злій насмішці: — Ось як. Фаулер теж, бачу, з’явився. Ліббі, блаженно забувши на якусь мить про існування Ніко, різко наїжачилася, щойно він примітив Езру:
20 • І. Зброя • — Ти щось маєш проти? — Аж ніяк. Мені просто здавалося, що ти підняла планку, Роудс. Не ведись, не ведись, не ведись… — Езра, до речі, нещодавно отримав підвищення, — спокійно промовила вона. — Від посереднього працівника до компетентного? — Ні, до… — замовкла Ліббі і, стиснувши кулак, подумки порахувала до трьох. — Він тепер проєктний менеджер. — Матір божа, — сухо проказав Ніко. — Я вражений. Ліббі кинула на нього отруйний погляд, а він усміхнувся. — У тебе краватка збилася, — заявила байдужим голосом. Ніко одразу підніс руку, щоб ту краватку пригладити. — Невже Ґідеон не доглянув, не простежив? — Та ні, він… — і Ніко затнувся, щойно Ліббі стиха зраділа переможному успіху. — Дуже дотепно, Роудс. — Що дотепного? — Ґідеон в ролі моєї няньки — от комедія. Це щось новеньке. — Таке саме, як раптова революційність дотепів про Езру? — Я не винен у тому, що він убогий, — цього не змінити, — відповів Ніко. Якби вони не стояли перед усіма однокурсниками та чималою кількістю викладачів і співробітників закладу, Ліббі наважилася б на щось більше, аніж ще один ковток повітря, а поки зосередила зусилля на цьому. На превеликий жаль, допікання Ніко де Вароні сприймуть як вкрай неприйнятну поведінку. «Останній день, — нагадала собі Ліббі. — Останній день із Ніко». Хай там верзе, що хоче, ці балачки все одно нічого не змінять. — Як твоя промова? — спитав Ніко, а дівчина закотила очі. — Ніби я її з тобою обговорюватиму.
21 • Ліббі • — Хай їй грець, а чому б і ні? Я ж бо знаю про твій страх сцени. — Немає в мене жодного… — Вдих. Нехай два, про всяк випадок. — Не маю я страху сцени, — Ліббі вдалося заперечити, цього разу спокійніше. — Навіть якби я обговорювала з тобою промову, як саме ти міг би мені допомогти? — А чому ти вирішила, що я збирався тобі допомагати? — спитав Ніко. — Даруй, аж ніяк. — А ти й досі ображаєшся, що не тебе обрали для промови? — Ой, я тебе прошу, — глумливо прошепотів Ніко. — Нам обом відомо, що ніхто не гаяв часу на таку дурню, як вибір випускника чи випускниці для прощальної промови. Половина всіх присутніх уже напідпитку, — додав він. Ліббі знала, що він мав рацію, але визнавати цього не хотіла, до того ж, тема була досить болючою. Він хоч і міг скільки завгодно вдавати байдужість, але дівчина чудово знала: програвати їй він не любив, хай би якою дрібною була суперечка. Вона знала, бо на його місці почувалася так само. — О, — бадьоро сказала вона, — а як же я виграла, якщо всім байдуже? — Ти єдина голосувала. Роудс, ти наче мене взагалі не слухаєш… — Роудс, — озвалася з попередженням деканка Брекенрідж, щойно промайнула повз їхні сидіння на сцені, де захід був у розпалі, — Вароно, невже так важко посидіти одну годину тихо? — Професорко, — покірно відповіли обоє, витиснувши із себе винуваті усмішки, і Ніко нервово засмикав свою краватку. — Зовсім ні, — запевнила деканку Ліббі, знаючи, що навіть Ніко не наважиться дуркувати та також погодиться. — Усе чудово. — Виходить, ранок видався добрий? — вигнула брови Брекенрідж.
22 • І. Зброя • — Як по маслу, — відповів Ніко, замайорівши однією зі своїх чарівливих усмішок. Саме це в ньому й дратувало найбільше: з усіма іншими він поводився нормально, не капав на мозок. З усіма, крім Ліббі. Ніко де Варону любили всі вчителі. Усі однолітки хотіли або бути на нього схожим, або зустрічатися з ним, або бодай подружитися. Яким би даром він не володів, та, схоже, це був дотик Мідаса. Ніко легко вдавалося перетворювати всяку нісенітницю на золото. Це відбувалося радше рефлективно, ніж було справжнім умінням, тож Ліббі, якою б талановитою науковицею не була, ніколи не змогла б цього навчитися. Ніко вмів легко зачаровувати, і це не було наукою, яку можна вивчити. Такий вишуканий дар не обмежити чітко визначеними маркерами. Він також володів жорстким умінням забивати людям баки і змушувати їх думати, що він знає про що говорить. Проте це вдавалося йому не завжди. Лиш іноді, можливо. Але точно не завжди. Гіршим за зухвале невігластво Ніко було те, що він мав роботу, про яку мріяла Ліббі. Але зась їй коли-небудь у цьому зізнатися. Звичайно, потрапити до найкращої магічної фірми венчурного капіталу на Мангеттені — чудова можливість Ліббі могла б забезпечувати фінансування інноваційних технологій медейнів, мала би доступ до портфоліо захопливих ідей з величезним потенціалом для зростання та нарощування соціального капіталу. Тепер саме час діяти: значне перенаселення світу, виснажені ресурси, потреба застосування альтернативних джерел енергії нагальніша, аніж будь-коли. Згодом вона могла б змінити саму структуру прогресу медейнів — могла вибрати той чи інший стартап, щоб змінити розвиток усієї світової економіки — і до того ж, їй добре б за це платили. Вона хотіла б отримати дослідницьку стипендію в Нью-Йоркському МагМиті, але її дали Ніко.
23 • Ліббі • Доки Брекенрідж займала своє місце, а Ніко вдавав розсудливість, Ліббі розмірковувала про своє блаженне майбутнє, де між нею та Ніко не буде суперництва. Упродовж чотирьох років хлопець був невід’ємною частиною її життя, як якийсь набридливий зайвий орган. Медейни-фізики, які керують стихіями, були рідкістю настільки, що у світі їх існувало лиш двоє. Чотири довгі нестерпні роки їх пхали разом у кожен клас без винятку. Не дивно, що рівень витримки міг тепер зрівнятися з силою їхньої взаємної антипатії. Для Ніко, який звик добиватися свого, Ліббі була тим ще клопотом. Вона вважала його чванливим і зарозумілим з першої їхньої зустрічі, про що нагадувала йому без вагань. Якраз це Ніко де Варона ненавидів найбільше: коли з першого погляду його не починали обожнювати. Певно, це стало для нього першою в житті душевною травмою. Знаючи його, легко уявити, як він не доспав ночей, роз’ятрений самим лише існуванням жінки, яка його не боготворила. Однак для Ліббі все було набагато складніше. Окрім того, що вони й так не зійшлися характерами, Ніко вона вважала кимось набагато гіршим, ніж звичайним покидьком. Він, до того ж, був огидним класичним нагадуванням про все, чого Ліббі не вдалося досягти. Ніко походив з родини видатних медейнів і з дитинства здобував приватну освіту у своєму розкішному палаці (як вона гадала) в Гавані. Ліббі, уродженка невеличкого Піттсбурга, чия провінційна сім’я не мала в роду ні медейнів, ані бодай звичайнісіньких чаклунів, планувала поїхати до Колумбії, перш ніж на горизонті замаячив Нью-Йоркський МагМит в особі Брекенрідж. Дівчина не знала базових принципів медейнів. Почала з самісінького нуля вивчення теорії магії і мала працювати вдвічі більше за всіх інших, щоб потім її зусилля були відкинуті заради «Авжеж, Ліббі, дуже добре… А тепер, Ніко, спробуй-но ти».
24 • І. Зброя • «Ніко де Варона цього ніколи не зрозуміє», — укотре замислилася Ліббі. Ніко був привабливий, розумний, здібний, багатий. А Ліббі була… сильною, саме так, настільки ж сильною. І, швидше за все, з плином часу стане ще сильнішою, завдяки загостреному почуттю самодисципліни. Але упродовж чотирьох років Ніко де Варона був мірилом магічних досягнень, а свої заслуги Ліббі вважала несправедливо недооціненими. Якби не він, дівчина, мабуть, училася б як по нотах, хоча з часом і занудилася б. І не було б їй рівні, уже не кажучи про конкурентів. Та й, зрештою, якби не Ніко, чи зрівнявся б із нею бодай хтось? Ніхто. Їй ще ніколи не доводилося зустрічати когось із подібними до її чи Ніко здібностей до фізичної магії. Буває, варто йому лишень почати втрачати самоконтроль, як усе навколо починає здригатися — на такий результат пересічному медейну знадобиться щонайменше чотири години, не кажучи вже, яким геркулесовим подвигом буде створення чогось із нуля. Так само лиш іскорки полум’я від Ліббі було достатньо, щоб отримати повну стипендію в Нью-Йоркському МагМиті і прибуткову роботу на повний робочий день згодом. Подібний хист шанували б і звеличували, навіть якщо такі здібності проявляти поодинці — що нарешті вперше за увесь час може здійснитися. Тепер, коли Ліббі не будуть постійно порівнювати з Ніко, вона врешті-решт вільно зможе приміряти лаври успіху, при цьому не заганяючи себе до смерті в боротьбі за увагу. Сама ця думка здалася Ліббі незвичною, викликала дивне відчуття самотності. Але поміж тим вона з нетерпінням цього жадала. Ліббі відчула легкий гуркіт під ногами й озирнулася, помітивши, що Ніко теж загубився в думках. — Агов, — промовила вона і штовхнула його. — Ану припини. Він кинув на неї знуджений погляд. — От завжди в тебе я винен, Роудс. Я, бач, тебе не звинувачую в усіх лісових пожежах довкола.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx