18 • І. Зброя • — Роудс, — проказав, помітивши дівчину, Ніко, коли займав своє місце на сцені поруч із нею. Він промовив її прізвище так, ніби перебирав у руці мармурові кульки, а потім шмигнув носом, як завжди грайливо. Комусь могло здатися, що його ямочки, мов сонцем пещені, та привабливо недосконалий носик (наслідок перелому) могли з легкістю компенсувати непоказний зріст та численні вади характеру. На думку ж Ліббі, Ніко просто мав гарну спадковість та був занадто самовпевнений. — Гм, дивно. Роудс, димом тягне, відчуваєш? Смішно. До біса кумедно. — Обачніше, Вароно. Тобі ж відомо, що аудиторії розташовані прямісінько над розломом? — Звісно ж, відомо. Повинен знати це, адже мені тут наступного року доведеться працювати, чи не так? — задумливо відповів він. — Шкода, до речі, що ти не отримала стипендії. Оскільки це було промовлено навмисно, щоб її роздратувати, Ліббі, замість відповіді, стала показово вдивлятися в натовп. Їй ще ніколи не доводилося бачити аудиторію настільки переповненою, навіть долішні ряди заповнили випускники та їхні родичі, ще стільки ж самозапрошених стояло у вестибюлі. Та навіть здалеку Ліббі помітила добротний б´атьків піджак, який він купив років зо двадцять тому на весілля та в який відтоді зодягався на будь-який бодай трохи формальний захід. Вони з мамою зайняли середній ряд на відстані декількох сидінь від центру, і, побачивши їх, Ліббі на мить відчула хвилю нестримної любові. Хоча, звісно ж, вона просила їх не приходити. Соромилася трохи. Але ось вони: тато у своєму піджаку, мама, яка навіть губи нафарбувала, а на стільці поруч із ними… Не було нікого. Ліббі помітила це тієї ж миті, коли якесь дівча у високих кедах проскочило поміж рядами. Ця підлітка, відсахнувшись від чиєїсь бабусі з тростиною, скорчила невідповідну події гримасу. Яке моторошне нагадування, ну дуже
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx