20 • І. Зброя • — Ти щось маєш проти? — Аж ніяк. Мені просто здавалося, що ти підняла планку, Роудс. Не ведись, не ведись, не ведись… — Езра, до речі, нещодавно отримав підвищення, — спокійно промовила вона. — Від посереднього працівника до компетентного? — Ні, до… — замовкла Ліббі і, стиснувши кулак, подумки порахувала до трьох. — Він тепер проєктний менеджер. — Матір божа, — сухо проказав Ніко. — Я вражений. Ліббі кинула на нього отруйний погляд, а він усміхнувся. — У тебе краватка збилася, — заявила байдужим голосом. Ніко одразу підніс руку, щоб ту краватку пригладити. — Невже Ґідеон не доглянув, не простежив? — Та ні, він… — і Ніко затнувся, щойно Ліббі стиха зраділа переможному успіху. — Дуже дотепно, Роудс. — Що дотепного? — Ґідеон в ролі моєї няньки — от комедія. Це щось новеньке. — Таке саме, як раптова революційність дотепів про Езру? — Я не винен у тому, що він убогий, — цього не змінити, — відповів Ніко. Якби вони не стояли перед усіма однокурсниками та чималою кількістю викладачів і співробітників закладу, Ліббі наважилася б на щось більше, аніж ще один ковток повітря, а поки зосередила зусилля на цьому. На превеликий жаль, допікання Ніко де Вароні сприймуть як вкрай неприйнятну поведінку. «Останній день, — нагадала собі Ліббі. — Останній день із Ніко». Хай там верзе, що хоче, ці балачки все одно нічого не змінять. — Як твоя промова? — спитав Ніко, а дівчина закотила очі. — Ніби я її з тобою обговорюватиму.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx