21 • Ліббі • — Хай їй грець, а чому б і ні? Я ж бо знаю про твій страх сцени. — Немає в мене жодного… — Вдих. Нехай два, про всяк випадок. — Не маю я страху сцени, — Ліббі вдалося заперечити, цього разу спокійніше. — Навіть якби я обговорювала з тобою промову, як саме ти міг би мені допомогти? — А чому ти вирішила, що я збирався тобі допомагати? — спитав Ніко. — Даруй, аж ніяк. — А ти й досі ображаєшся, що не тебе обрали для промови? — Ой, я тебе прошу, — глумливо прошепотів Ніко. — Нам обом відомо, що ніхто не гаяв часу на таку дурню, як вибір випускника чи випускниці для прощальної промови. Половина всіх присутніх уже напідпитку, — додав він. Ліббі знала, що він мав рацію, але визнавати цього не хотіла, до того ж, тема була досить болючою. Він хоч і міг скільки завгодно вдавати байдужість, але дівчина чудово знала: програвати їй він не любив, хай би якою дрібною була суперечка. Вона знала, бо на його місці почувалася так само. — О, — бадьоро сказала вона, — а як же я виграла, якщо всім байдуже? — Ти єдина голосувала. Роудс, ти наче мене взагалі не слухаєш… — Роудс, — озвалася з попередженням деканка Брекенрідж, щойно промайнула повз їхні сидіння на сцені, де захід був у розпалі, — Вароно, невже так важко посидіти одну годину тихо? — Професорко, — покірно відповіли обоє, витиснувши із себе винуваті усмішки, і Ніко нервово засмикав свою краватку. — Зовсім ні, — запевнила деканку Ліббі, знаючи, що навіть Ніко не наважиться дуркувати та також погодиться. — Усе чудово. — Виходить, ранок видався добрий? — вигнула брови Брекенрідж.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx