7 ПРОЛОГ АУРІН ДЕСЯТЬ РОКІВ ТОМУ Тут небо не співає. Воно не вихрує в танку, не виграє, не осідає на моїй шкірі солодкими пахощами, не овіває моє волосся прохолодним цілунком. Не так, як це було в Аннуїні. Дощ проливає сльози, заливаючи землю водою, та навіть йому не до снаги змити тутешній сморід. Сонце сідає і сходить місяць, але й це не суголосить богиням на спочинку в зоряних шкаралупах. Крайнебо холодне й байдуже.
8 Ця місцина не навіює затишку домашнього вогнища. Хоча, з іншого боку, це може бути химера маленької дівчинки. Можливо, Аннуїн був геть інакшим, а я просто забула. Якщо так, я краще й далі вдаватиму. Мені до душі його образ у моїх спогадах — сповнений життєдайних радощів в усіх його виявах. Опісля вранішньої зливи і дотепер Дерфортська гавань залита водою. А втім, вона завше підтоплена завдяки морським хвилям або небесам. Подеколи завдяки обом. Тут не знайти дерев’яного даху, не просяклого водою, чи дверей, не відлущуваних гнітливою мокротечею. З океану сюди часто-густо стягує буревійне хмаровиння. Хоча дощ тут не очищає. Він просто виливається назад у море, що його спородило, обдаючи рибним смородом залиті баговинням вулиці. Сьогоднішнє вогке повітря просотується крізь сукню і тисне мені на груди. Відай, пощастить, якщо просохне одяг, потому як я розвішаю його ввечері. Либонь, висохне і перестане кучерявитися волосся. А втім, однаково ніхто не зважає на мою зачіску та одіж. Жадобливі очі завше зиркають на мої золотаві щоки, нипають по шкірі, разів у десять сяйливішій за звичайну. Ось чому мене нарекли пофарбованою дівчиною. Золотою сиріткою з Дерфортської гавані. Байдуже, в яке дрантя я зодягнута, бо воно приховує багатство, що суперечить здоровому глузду. Безглузда розкіш моєї шкіри ні до чого не призводить, та воднораз впливає на все. Базарні ятки, розкидані вулицею, досі поглинуті темрявою. Мішковинні лантухи промокли до нитки, а вози накриті ряднами, з яких скрапує вода. Я заплющую очі, силячись не зважати на важкий дух заліза, що розходиться ринком із кузні. Не зважаю на запах промоклих дерев’яних мостин пришвартованих суден. Не зважаю на сопух напівживої риби з коробів та солоного піску з берега.
9 На жаль, однієї уяви замало, аби розвіяти увесь той триклятущий сморід. Безперечно, запах міг би видатися дрібку ліпшим, якби я не сиділа на сміттєвій урні поза корчмою. Попри кислий дух старого елю, цей закамарок — одне з найсухіших і найтемніших місць, чим підвищує свою цінність. Пововтузившись на металевій накривці, я спираюся спиною на стіну й оглядаю ринковий майдан. Мені тут перебувати небезпечно. Маю рухатися далі, хоча й це неабиякий ризик. У Закіра надто багато нишпорок у місті. Коли мене спіймають — питання тільки часу, всупереч тому, зостаюсь я на місці чи прямую куди-інде. Я ховаюся від нього, від обов’язків, які він на мене поклав. Ховаюся від його горлорізів, що сновигають вулицями, пильнуючи за дітьми-жебраками — не заради їхньої безпеки, а задля того, аби ніхто не наважився зазіхнути на Закірову територію чи обікрасти її. Я ховаюся в місці, яке не дає жодної надії приховати мене. Мовби скоряючись незвіданій силі, я підводжу погляд в бік океану, що видніє між двома базарними ятками. Розглядаю вітрила кораблів на пристані, їхні обриси скидаються на припнуті хмари, що прагнуть доп’ясти до неба. Аж всередині все стискається од одного тільки вигляду цих символів утечі. Цих гойдливих принад свободи на обрії. Нездійсненна казка. У Дерфорті суворо карають відчайдухів, котрі надумають потрапити на борт, і я поведусь як цілковита дурепа, якщо сама спробую. Чимало дітлахів Закіра спробували, але не прожили достатньо, аби повідати свою маркотну історію. Навряд чи я колись забуду картину, як мартини зідзьобували плоть зі здертою зарані шкірою, коли підвішені тіла погойдувались на припливному бризі та морщилися, розкладаючись під солоним дощем. Бридезнішого смороду, либонь, в усьому білому світі не віднайти.
10 — Якого чорта ти тут робиш? Я так рвучко сіпаюся, що дряпаю руку об шкарубку вапнякову цеглу позаду себе, коли в моєму тьмавому всамітненому закамарку наче нізвідки виринає Закір, загрозливо нависаючи наді мною. Карі очі зблискують на розчервонілій пиці, а підборіддя вкрите тижневим заростом, схожим на кактусові шпичачки. Від нього лине страшенний перегар, що забиває навіть сморід сміття. Далебі, він кілька годин поспіль заливався оковитою. — Закір. — Я не у змозі приховати ноток провини у своєму голосі. Не стає мені духу й зиркнути йому в очі, коли я очманіло зриваюся на ноги зі свого місця. Він впирає руки в боки, розхристуючи зеленасту камізельку й оголюючи волохаті груди. — Тобі вуха воском залили? Я спитав, чорти б тебе вхопили, якого лисого ти тут робиш? Ховаюсь. Мрію. Прикидаюсь. Переховуюсь. Ніби зачувши мою безслівну відповідь у своїй голові, він збиткується наді мною, шкірячи потьмянілі од паління люльки й розпиття генаду зуби. Губи потріскані од ненастанних прокльонів, словесних стусанів та жорстоких оборудок. Відколи зійшов довгий місяць, позначивши новий рік, мої обов’язки в Закіра змінилися. За його підрахунками, мені п’ятнадцять літ. В Ореї це вік повноліття. — Я лишень...— Притьма на думку нічого не спадає. Закір ляскає по зашийку так, що мені аж голову відкидає. Це єдине місце, куди він мене тепер вдаряє. На золотій шкірі синці відсвічують тьмавим лоском, але ніхто не примічає їх під волоссям. — Ти вже годину тому мала бути в «Усамітненні»! — реве він мені в самісіньке лице. — Виблядок припхався до мене, горлаючи, що ти так і не прийшла, а хлоп, що наглядає за тобою, сказав, що ти шаснула через чорний хід.
11 Брехня. Я вилізла через розбиту в льосі шибу. Мені легше драпонути темною вуличкою поза корчмою. Інший варіант — бічний провулок, але там повсякчас шмигають зграї здичавілих собак, що гризуться за недоїдки в урнах. — Ти мене чуєш, бісова втікачко? Стискаю свої брудні спідниці так, ніби силюся видобути слова, допоки вони не чвиркнуть із мене, як розчавлений виноград. — Я не хочу знову повертатися до «Усамітнення». Мій голос відлунює скреготом висікання по мармуру. Я й думати не хочу про корчму, яке там говорити. Наперекір назві, усамітнення — це останнє, що я можу там віднайти. Там, де мою цноту вкрали, як цуплять на вулиці гроші, занурюючи брудні пальці до чужих кишень. Все, що чекає на мене в «Усамітненні», — запопадні позирки та гидомирні дотики. Закірова пика похмурніє, і здається, ніби він ось-ось врепіжить мені по маківці своїми м’ясистими пальцями з перснями, але цього разу він стримується. Цікаво, скільки гірко зароблених мною монет пішло на купівлю тих інкрустованих золотом оздоб. — Чхав я з високої вежі на твої забаганки. Ти працюєш на мене, Аурін. Відчай стискає мені горло, уриваючи ковток повітря своєю хваткою. — Тоді відправ мене назад жебрачити на розі вулиці або чистити кишені ринкових гендлярів, — благаю я. — Тільки не відсилай туди. Мені більше несила цим займатись. — На очі набігають сльози. Ще одне джерело повеней у Дерфорті. Закір зітхає, але знавіснілий вищир не щезає з його мармизи. — Гей, позбав мене своїх шмарклів. Я й так задовго тримав тебе подалі від цього діла, а такої ласки від інших тілоторговців ти навряд би здобула. Коли я не зароблятиму на тобі, то який мені в біса зиск тебе утримувати, — застерігає він. — Я добрий до тебе. Закарбуй-но це собі на носі, дівчино.
12 Добрий. Це слово бринить в моїй голові, коли я споминаю своє життя в останні десять років. Багато інших дітей приходили і йшли, а я лишалася найдовше, адже моя химерна золотава шкіра приносить Закіру чималі грошенята. Та жодного разу за весь цей час він не був до мене добрий. Присилувана цілими днями жебрати на вулицях і вичищати кишені в сутінках, я мусила навчитися використовувати свою дивоглядну подобу, блиндаючи портовим містом. Або так, або доводилося видраювати дім Закіра до лиску, допоки в мене не тріскалася шкіра на пальцях і не тремтіли коліна. Хоча насправжки вичищати льох ніколи не вдавалося. Він завше відгонив холоднечею, пліснявою та пусткою. Зазвикле нас там тримали напхом від одного десятка до трьох, втиснених разом під струхлявілими укривалами та дрантивими лантухами. Діти продавали, купували і гарували. Діти, які ніколи не бавляться, не вчаться і не сміються. Ми спимо й заробляємо копійки, таке-от дитинство. Дружні зв’язки завжди уриваються, їм тут немає місця, тоді як підлість та суперницька ворожнеча завсіди підживлюються під пильним оком Закіра. Адже нас тримали за собак, які запіненими пащами повинні вигризати одне в одного кістку. Одначе поглянемо на це зі світлого боку. Позаяк, хоч він і не добрий... а міг виявитися набагато гіршим паскудником. — А ти як гадала, що мало статися?— він пихкає, ніби я набита дурепа. — Ти знала свою долю, адже бачила інших дівчат. Ти ж знаєш правило, Аурін. Я дивлюся йому в очі. — Заробляти на своє утримання. — Саме так. Ти заробляєш на своє утримання. — Закір розглядає мене, спиняючи погляд на брудному подолі, і деренчливий кашель вихоплюється з його обпеченої тютюновим димом горлянки. — Та ти чортова замазура, дівчино.
13 Для бідної жебрачки-сирітки природно мати вигляд нечупари, але я із цієї ролі вже виросла. З настанням мого п’ятнадцятирічного повноліття Закір змінив мою одіж із залатаних лахів на жіночі сукні. Коли він приніс першу сукню, мені зажевріла надія, що вона неабияк мені личить. Я була настільки щиросердою, що сприйняла її як дарунок до дня народження. Спереду були справдешні рожеві мережива, а ззаду — бант, і це була найкрасивіша річ, що я колись бачила, відколи тут опинилась. Втім, це тривало недовго, бо я швидко втямила мерзенну мету того плаття. — Катай в «Усамітнення»! — велить мені Закір тоном, що не терпить заперечень. Жах осідає в моєму животі, коли він відводить очі. — Але... Палець із жовтим нігтем тицяє мені в лице. — Замовник сплатив за тебе, і він своє отримає. Тутешні роками чекали, поки розфарбована золота дівчинка виросте. Ти маєш надзвичайний попит, Аурін. Попит, який я ще й добряче підвищив, змусивши їх чекати, — за це ти маєш бути вдячною. Добрий. Маю бути вдячною. Закір вживає ці слова, але я не певна, що він відає їхнє значення. — Завдяки мені ти вибилася в найдорожчі повії Дерфорту, навіть не працюючи в бурдеї. Сідлиці шаліють від заздрощів. — Закір промовляє це так, мовби то неабиякий привід для гордощів, мовби він не тямиться від радощів із того, що інші повії упосліджують мене. Він чухає зарослу щоку, а очі зблискують пожадливим вогником. — Розфарбована золотом дівчина-жебрачка з Дерфортської гавані нарешті дозріла для продажу на ніч доступу їй межи ніг. Я не дозволю тобі позбавити мене змоги розжитися на твоєму тілі чи занапастити мою честь на вулицях, — проказує він голосом, що гримить, мов розбурхані бурею води.
14 Мої нігті врізаються в долоню, коли я стискаю руки в кулаки, а спина між лопатками пошпигує та свербить. Якби з того було бодай якесь пуття, я б зішкребла із себе шкіру та повидирала б волосся. Я ладна піти на все, аби лишень спекатися клятого блиску свого тіла. Бували ночі, коли я силкувалася саме так і зробити, доки інші діти спали. Проте всупереч чуткам, що ширяться Дерфортом, я не розфарбована. Ця позолота ніколи не зійде, скільки б я не милася чи силкувалася її відшкребти. Оновлена шкіра та волосся завше сяють, як і раніше. Батьки називали мене своїм маленьким сонечком, і я пишалася тим полиском. Однак у цьому світі, що кишить банькатими ореанцями під журливим хмаровинням, все, чого мені кортить, — примерхнути. Кортить знайти нарешті таку криївку, де ніхто мене не розшукає. Закір, з налитими кров’ю від картярства та пиятики до пізньої ночі баньками, обурено хитає головою, безнастанно огортаючи себе димовими хмарами з люльки. Вочевидь якусь мить повагавшись, він відхиляється назад і вирікає, схрещуючи руки на грудях: — Барден Іст вирядив за тобою своїх нишпорок. Мої очі округляються. — Що? — белькочу я схарапуджено. Барден — ще один тутешній портовий тілоторговець. Він головує в Істсайді — тому і взяв собі друге ймення «Іст», — але на противагу сяк-так стерпному Закіру, я чула, Барден — вкрай немилосердний. Закірові стало порядності дочекатися мого повноліття, перш ніж зробити мене повією для моряків та прохожих містян. Одначе в Дерфорті ходить поголос, що Барден — найжорстокіший тілоторговець, не наділений ані крихтою порядності. Він не морочиться з малими голоштаньками та кишеньковими крадіями. Його багатство надбане горлорізами та піратами,
15 торгівлею тілами та розпустою. Я ніколи не була в Істсайді, але подейкують, нібито проти того, як кермує справами Барден, Закіра можна мати майже за святого праведника. — Чому? — запитую я, хоча слово бринить наче крізь сон, адже горло мовби стискає загрозливий зашморг, обмотаний довкруж моєї шиї. Він кидає на мене жорсткий позирк. — Сама знаєш, чому. З тієї ж причини бурдейні сідлиці почали фарбувати свою шкіру різними барвами. Ти маєш певну... повабу, і тепер, коли ти жінка... Жовч підкочує мені до горла. Дивно, що її смак подібний до морської води. — Благаю, не продавай мене йому. Закір ступає крок уперед, притискаючи мене до стіни корчми. Шию пошпигує від його близькості, шкіру на спині обсипає мурашками, наче по ній пускаються паростки страху. — Я був поблажливим, бо ти завжди заробляла на вулиці більше за решту, — каже він. — Люди полюбляли роздавати грошики пофарбованому дівчиську. І якщо вони цього не робили, ти вміла відволікти їх настільки, що завиграшки обчищала їхні кишені. Сором підступає до горла. Що б подумали про мене батьки, якби узріли зараз? Що б вони подумали про жебри, про крадіжки, про чублення з іншими дітьми? — Але ти вже не дитина. — Закір пробігає язиком по зубах і спльовує клубок харкотиння на землю. — Якщо ще бодай раз мене не послухаєш, я вмию руки й продам тебе Барденові Істу. І одразу попереджаю тебе: якщо це станеться, ти пошкодуєш, що не зосталася зі мною, а викаблучувалася. На очі навертаються сльози. М’язи спини зводить так сильно, що спина наструнчується. Закір лізе в кишеню камізельки й дістає дерев’яну люльку. Стромляючи її до рота й запалюючи, він пронизує мене поглядом. — Отож? Що скажеш, Аурін?
16 На якусь мить я переводжу погляд через його плече на кораблі в гавані. На ті волелюбні озії з тріпотливими вітрилами, припнуті до моря. Я була маленьким сонечком своїх батьків. Раніше я танцювала під співучим небом. А тепер я тут, розфарбована шльондра в нетрях мокрявої гавані, з просякнутим мочарями повітрям та безгучним криком у горлі, і жодному дощу не змити прокляття моєї позолоти. Закір посмоктує свою люльку, і синява цівка диму з буркотінням випорскує з-під його зубів. Падлюці починає уриватися терпець. — Трясця твоїй матері! Все, що ти маєш робити, це просто сумирно лежати. Від цих слів мене аж тіпає, на очах проступають нові сльози. Так само казав і чоловік, котрий стратив мою калину. «Просто лягай на сінник, дівко. Це буде швидко». Він кинув монету на сінник по тому, як закінчив свою брудну справу. Там я її й залишила, металеву, затерту і замацану купою рук, через які та пройшла, хоча й близько не закаляну тим брудом, що я. Просто лежи там. Просто лежи, доки тебе розривають, по крихті. Просто лежи і відчувай, як вмираєш ізсередини. — Благаю, Закіре. На моє благання він скрегоче зубами об люльку. — То ти вибираєш Бардена? Волієш мешкати в Істсайді? Я рішуче віднікую головою. — Ні. Навіть тамтешні тубільці не хочуть жити в Істсайді, але більшість із них не мають спромоги виїхати. Зі сміттям за спиною, баюрами під ногами та господарем, що загороджує мені шлях, мене всякчас переслідує відчуття безнадії. Нікуди подітися, ніде сховатися. Він смикає щелепою. — Тоді до роботи. Негайно!
17 Понуривши голову, я протискуюся повз нього й чалапаю вулицею, а серце ніби виривається з горлянки й калатає по спині. Двійко поплічників Закіра крокують попереду, вказуючи мені дорогу, а він йде назирці, немов лиховісна тінь, змушуючи мене йти назустріч гіркій недолі. Мої черевики прилипають до розмитої водою ріні, але я не зважаю на щербаті камінці, що врізаються в підошви. Я також заледве помічаю залюднений ринок, сповнений галасливих обговорень оборудок та суперечок. Вже й не зводжу очі в бік кораблів, позаяк цей глум над свободою мені надто нестерпний. Отож, шукаю в собі те рятівне безбарвне знечулення і силкуюся вдавати, що я де завгодно, тільки не тут. Насилу волочу ноги, але не важливо, наскільки повільно я волочуся, все одно ноги несуть мене до «Усамітнення». Однаково постаю перед його побіленими дверима і помічаю своє спотворене віддзеркалення в абияк встромлених денцях, вирізаних із бутлів і зацементованих взамін вікон. Вітражне скло нужденних. Моє серденько галопує так сильно, що аж ноги підкошує, ніби я стою на одному з тих кораблів замість твердої землі. Закір насуває на мене, і видих його синявого диму обвіває моє вухо. Барва як у бутлів. — Пам’ятай моє напучування. Заробляй на своє утримання, бо інакше опинишся у Бардена Іста. Обдавши мене наостанок суворим позирком, він суне геть, а його рука в кишені побрязкує заробленими на мені монетами, доки двійко його прихвоснів вигулькують та слідують за ним, наче сторожові пси. Інші залишаються зі мною і стають на чатах біля дверей, пасучи вівцю Закіра. Я вже знаю без зайвого погляду назад, що там стоїть ще один чоловік. Миршавий чоловік ліворуч обмірює мене оком із ніг до голови. Сіра землистість його обличчя не суголосна з жовтявими очима.
— Чував, Барден Іст полюбляє спершу сам випробувати своїх хвойд. Перевіряє якість, перш ніж пускає в ужиток, — каже він, а інший чоловік пирхає. Я дивлюся на двері, на блакитні скляні денця, що навіюють круглі баньки павука, і знаю, що прямую просто в його пащу, б’ючись в тенетах, у які мене кинув Закір. Я намагаюся пригадати. Намагаюся пригадати ліричні нотки маминого голосу. Легіт, що пробігав дзвіночками за моїм вікном. Я силкуюся пригадати батьків сміх. Іржання коней у стійлах. Утім, збігає мить, і все заглушається гомінкими кпинами чоловіків наді мною. Гамір ринку вривається в мою свідомість пронизливою крикнявою і тріскотнявою саме тоді, коли хмари гуркочуть і вперіщує злива, заливаючи все навкруги смородливою водою. Ні, небо тут не співає. І щороку пісня про дім чимдалі вивітрюється з моєї пам’яті, змивається на загиджене морське узбережжя, посічене жорстокими скелями. Просто лягай на сінник, дівко. Я відганяю думки про кораблі, що пливуть за моєю спиною, відганяю думки про вибір, якого насправжки немає. Вибір між сходом і заходом, між Барденом і Закіром. Між життям і смертю. Тоді, з дощовою краплиною на щоці, що могла бути сльозою, я прочиняю двері та проходжу в корчму. І вмираю, ще на краплину.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx