16 На якусь мить я переводжу погляд через його плече на кораблі в гавані. На ті волелюбні озії з тріпотливими вітрилами, припнуті до моря. Я була маленьким сонечком своїх батьків. Раніше я танцювала під співучим небом. А тепер я тут, розфарбована шльондра в нетрях мокрявої гавані, з просякнутим мочарями повітрям та безгучним криком у горлі, і жодному дощу не змити прокляття моєї позолоти. Закір посмоктує свою люльку, і синява цівка диму з буркотінням випорскує з-під його зубів. Падлюці починає уриватися терпець. — Трясця твоїй матері! Все, що ти маєш робити, це просто сумирно лежати. Від цих слів мене аж тіпає, на очах проступають нові сльози. Так само казав і чоловік, котрий стратив мою калину. «Просто лягай на сінник, дівко. Це буде швидко». Він кинув монету на сінник по тому, як закінчив свою брудну справу. Там я її й залишила, металеву, затерту і замацану купою рук, через які та пройшла, хоча й близько не закаляну тим брудом, що я. Просто лежи там. Просто лежи, доки тебе розривають, по крихті. Просто лежи і відчувай, як вмираєш ізсередини. — Благаю, Закіре. На моє благання він скрегоче зубами об люльку. — То ти вибираєш Бардена? Волієш мешкати в Істсайді? Я рішуче віднікую головою. — Ні. Навіть тамтешні тубільці не хочуть жити в Істсайді, але більшість із них не мають спромоги виїхати. Зі сміттям за спиною, баюрами під ногами та господарем, що загороджує мені шлях, мене всякчас переслідує відчуття безнадії. Нікуди подітися, ніде сховатися. Він смикає щелепою. — Тоді до роботи. Негайно!
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx