17 Понуривши голову, я протискуюся повз нього й чалапаю вулицею, а серце ніби виривається з горлянки й калатає по спині. Двійко поплічників Закіра крокують попереду, вказуючи мені дорогу, а він йде назирці, немов лиховісна тінь, змушуючи мене йти назустріч гіркій недолі. Мої черевики прилипають до розмитої водою ріні, але я не зважаю на щербаті камінці, що врізаються в підошви. Я також заледве помічаю залюднений ринок, сповнений галасливих обговорень оборудок та суперечок. Вже й не зводжу очі в бік кораблів, позаяк цей глум над свободою мені надто нестерпний. Отож, шукаю в собі те рятівне безбарвне знечулення і силкуюся вдавати, що я де завгодно, тільки не тут. Насилу волочу ноги, але не важливо, наскільки повільно я волочуся, все одно ноги несуть мене до «Усамітнення». Однаково постаю перед його побіленими дверима і помічаю своє спотворене віддзеркалення в абияк встромлених денцях, вирізаних із бутлів і зацементованих взамін вікон. Вітражне скло нужденних. Моє серденько галопує так сильно, що аж ноги підкошує, ніби я стою на одному з тих кораблів замість твердої землі. Закір насуває на мене, і видих його синявого диму обвіває моє вухо. Барва як у бутлів. — Пам’ятай моє напучування. Заробляй на своє утримання, бо інакше опинишся у Бардена Іста. Обдавши мене наостанок суворим позирком, він суне геть, а його рука в кишені побрязкує заробленими на мені монетами, доки двійко його прихвоснів вигулькують та слідують за ним, наче сторожові пси. Інші залишаються зі мною і стають на чатах біля дверей, пасучи вівцю Закіра. Я вже знаю без зайвого погляду назад, що там стоїть ще один чоловік. Миршавий чоловік ліворуч обмірює мене оком із ніг до голови. Сіра землистість його обличчя не суголосна з жовтявими очима.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx