— Чував, Барден Іст полюбляє спершу сам випробувати своїх хвойд. Перевіряє якість, перш ніж пускає в ужиток, — каже він, а інший чоловік пирхає. Я дивлюся на двері, на блакитні скляні денця, що навіюють круглі баньки павука, і знаю, що прямую просто в його пащу, б’ючись в тенетах, у які мене кинув Закір. Я намагаюся пригадати. Намагаюся пригадати ліричні нотки маминого голосу. Легіт, що пробігав дзвіночками за моїм вікном. Я силкуюся пригадати батьків сміх. Іржання коней у стійлах. Утім, збігає мить, і все заглушається гомінкими кпинами чоловіків наді мною. Гамір ринку вривається в мою свідомість пронизливою крикнявою і тріскотнявою саме тоді, коли хмари гуркочуть і вперіщує злива, заливаючи все навкруги смородливою водою. Ні, небо тут не співає. І щороку пісня про дім чимдалі вивітрюється з моєї пам’яті, змивається на загиджене морське узбережжя, посічене жорстокими скелями. Просто лягай на сінник, дівко. Я відганяю думки про кораблі, що пливуть за моєю спиною, відганяю думки про вибір, якого насправжки немає. Вибір між сходом і заходом, між Барденом і Закіром. Між життям і смертю. Тоді, з дощовою краплиною на щоці, що могла бути сльозою, я прочиняю двері та проходжу в корчму. І вмираю, ще на краплину.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx