8 Ця місцина не навіює затишку домашнього вогнища. Хоча, з іншого боку, це може бути химера маленької дівчинки. Можливо, Аннуїн був геть інакшим, а я просто забула. Якщо так, я краще й далі вдаватиму. Мені до душі його образ у моїх спогадах — сповнений життєдайних радощів в усіх його виявах. Опісля вранішньої зливи і дотепер Дерфортська гавань залита водою. А втім, вона завше підтоплена завдяки морським хвилям або небесам. Подеколи завдяки обом. Тут не знайти дерев’яного даху, не просяклого водою, чи дверей, не відлущуваних гнітливою мокротечею. З океану сюди часто-густо стягує буревійне хмаровиння. Хоча дощ тут не очищає. Він просто виливається назад у море, що його спородило, обдаючи рибним смородом залиті баговинням вулиці. Сьогоднішнє вогке повітря просотується крізь сукню і тисне мені на груди. Відай, пощастить, якщо просохне одяг, потому як я розвішаю його ввечері. Либонь, висохне і перестане кучерявитися волосся. А втім, однаково ніхто не зважає на мою зачіску та одіж. Жадобливі очі завше зиркають на мої золотаві щоки, нипають по шкірі, разів у десять сяйливішій за звичайну. Ось чому мене нарекли пофарбованою дівчиною. Золотою сиріткою з Дерфортської гавані. Байдуже, в яке дрантя я зодягнута, бо воно приховує багатство, що суперечить здоровому глузду. Безглузда розкіш моєї шкіри ні до чого не призводить, та воднораз впливає на все. Базарні ятки, розкидані вулицею, досі поглинуті темрявою. Мішковинні лантухи промокли до нитки, а вози накриті ряднами, з яких скрапує вода. Я заплющую очі, силячись не зважати на важкий дух заліза, що розходиться ринком із кузні. Не зважаю на запах промоклих дерев’яних мостин пришвартованих суден. Не зважаю на сопух напівживої риби з коробів та солоного піску з берега.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx