9 На жаль, однієї уяви замало, аби розвіяти увесь той триклятущий сморід. Безперечно, запах міг би видатися дрібку ліпшим, якби я не сиділа на сміттєвій урні поза корчмою. Попри кислий дух старого елю, цей закамарок — одне з найсухіших і найтемніших місць, чим підвищує свою цінність. Пововтузившись на металевій накривці, я спираюся спиною на стіну й оглядаю ринковий майдан. Мені тут перебувати небезпечно. Маю рухатися далі, хоча й це неабиякий ризик. У Закіра надто багато нишпорок у місті. Коли мене спіймають — питання тільки часу, всупереч тому, зостаюсь я на місці чи прямую куди-інде. Я ховаюся від нього, від обов’язків, які він на мене поклав. Ховаюся від його горлорізів, що сновигають вулицями, пильнуючи за дітьми-жебраками — не заради їхньої безпеки, а задля того, аби ніхто не наважився зазіхнути на Закірову територію чи обікрасти її. Я ховаюся в місці, яке не дає жодної надії приховати мене. Мовби скоряючись незвіданій силі, я підводжу погляд в бік океану, що видніє між двома базарними ятками. Розглядаю вітрила кораблів на пристані, їхні обриси скидаються на припнуті хмари, що прагнуть доп’ясти до неба. Аж всередині все стискається од одного тільки вигляду цих символів утечі. Цих гойдливих принад свободи на обрії. Нездійсненна казка. У Дерфорті суворо карають відчайдухів, котрі надумають потрапити на борт, і я поведусь як цілковита дурепа, якщо сама спробую. Чимало дітлахів Закіра спробували, але не прожили достатньо, аби повідати свою маркотну історію. Навряд чи я колись забуду картину, як мартини зідзьобували плоть зі здертою зарані шкірою, коли підвішені тіла погойдувались на припливному бризі та морщилися, розкладаючись під солоним дощем. Бридезнішого смороду, либонь, в усьому білому світі не віднайти.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx