10 — Якого чорта ти тут робиш? Я так рвучко сіпаюся, що дряпаю руку об шкарубку вапнякову цеглу позаду себе, коли в моєму тьмавому всамітненому закамарку наче нізвідки виринає Закір, загрозливо нависаючи наді мною. Карі очі зблискують на розчервонілій пиці, а підборіддя вкрите тижневим заростом, схожим на кактусові шпичачки. Від нього лине страшенний перегар, що забиває навіть сморід сміття. Далебі, він кілька годин поспіль заливався оковитою. — Закір. — Я не у змозі приховати ноток провини у своєму голосі. Не стає мені духу й зиркнути йому в очі, коли я очманіло зриваюся на ноги зі свого місця. Він впирає руки в боки, розхристуючи зеленасту камізельку й оголюючи волохаті груди. — Тобі вуха воском залили? Я спитав, чорти б тебе вхопили, якого лисого ти тут робиш? Ховаюсь. Мрію. Прикидаюсь. Переховуюсь. Ніби зачувши мою безслівну відповідь у своїй голові, він збиткується наді мною, шкірячи потьмянілі од паління люльки й розпиття генаду зуби. Губи потріскані од ненастанних прокльонів, словесних стусанів та жорстоких оборудок. Відколи зійшов довгий місяць, позначивши новий рік, мої обов’язки в Закіра змінилися. За його підрахунками, мені п’ятнадцять літ. В Ореї це вік повноліття. — Я лишень...— Притьма на думку нічого не спадає. Закір ляскає по зашийку так, що мені аж голову відкидає. Це єдине місце, куди він мене тепер вдаряє. На золотій шкірі синці відсвічують тьмавим лоском, але ніхто не примічає їх під волоссям. — Ти вже годину тому мала бути в «Усамітненні»! — реве він мені в самісіньке лице. — Виблядок припхався до мене, горлаючи, що ти так і не прийшла, а хлоп, що наглядає за тобою, сказав, що ти шаснула через чорний хід.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx