23 Хроніст повагався якусь мить, а тоді продовжив: — Якби ця істота проникла в тіло людини, яка носить щось залізне, то хіба воно їй не нашкодило б? Хіба істота не просто вистрибнула б назад? — Шкуростриби можуть змусити. Людину. Відкусити. Собі. Язика, — повторив Баст так, ніби розмовляв з особливо дурною дитиною. — Опинившись у людині, вони спонукають її видряпати собі око так само легко, як зірвати маргаритку. Чому ви думаєте, ніби вони не можуть зняти браслет або перстень? — Баст похитав головою й опустив погляд на чергову яскраво-зелену гілку гостролисту, яку вплітав у своє кільце. — А ще я ні за які гроші не надягну на себе щось залізне. — Якщо вони можуть вискакувати з тіл, — мовив Хроніст, — то чому він просто не покинув тіло того чоловіка вчора? Чому не заскочив у когось із нас? Запала довга тиша, а тоді до Баста дійшло, що інші двоє чоловіків дивляться на нього. — Ви мене питаєте? — він вражено розсміявся. — Гадки не маю. Анпауен. Останніх шкурострибів було знищено сотні років тому. Задовго до мого народження. Я лише чув перекази. — Тоді звідки нам знати, що він не вискочив? — мовив Хроніст — поволі, наче йому й питати про це не хотілося. — Звідки нам знати, що він не залишається тут? — Хроніст сильно напружив спину. — Звідки нам знати, що він не сидить у комусь із нас просто зараз? — Скидалося на те, що він загинув, коли загинуло тіло найманця, — відповів Коут. — Якби він пішов, ми це побачили б. — Коут позирнув на Баста. — Вони начебто скидаються на темні тіні або дим, коли виходять із тіла. Правильно? Баст кивнув. — І якби він вискочив, то просто заходився б убивати людей новим тілом. Зазвичай вони так і роблять. Обертаються і обертаються, доки не гинуть усі. Шинкар заспокійливо всміхнувся Хроністові. — Бачите? Може, то взагалі був не шкуростриб. Може, то просто була якась схожа істота.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx