«Сліпий годинникар» Річарда Докінза
тьох прямих ліній на радіо. Мене попереджали, що можна очікувати неприязних запитань від слухачів-фундаменталіс- тів, і, зізнаюсь, я готувався розбити їхні аргументи. Насправ- ді ж усе пройшло ще краще. Слухачі, які телефонували, були щиро зацікавлені в предметі еволюції. Вони не ставилися до нього неприязно, вони просто…нічогісінько про нього не зна- ли. Замість розбивати аргументи, я виконав конструктивні- ше завдання просвіти простих і наївних людей. Вистачило кількох хвилин, аби пробудити в них розуміння потуги дар- вінізму як переконливого пояснення життя. У мене склало- ся враження, що єдиною причиною, з якої вони не бачили його можливостей раніше, було те, що цей предмет був повністю вилучений з їхньої освіти. За винятком розплив- частої маячні про «мавп», вони просто нічого не чули про дарвінізм і не уявляли, у чому його суть. Я згадую одного студента-креаціоніста, який через якусь випадкову процедуру відбору одного разу був прийнятий на факультет зоології Оксфордського університету. До того він навчався в невеличкому фундаменталістському коледжі у Сполучених Штатах і виріс у простого младоземельного креаціоніста. Коли ж прибув до Оксфорда, то приохотився відвідувати курс лекцій з еволюції. Наприкінці він підійшов до лектора (яким виявився я), сяючи первісною радістю від- криття: «Отакої! —не міг натішитися він. —Оце так еволю- ція! Вона справді має сенс». А вона таки, безумовно, має. Як було написано на футболці, яку люб’язно прислав мені один невідомий американський читач: «Еволюція — найгранді- озніше шоу на Землі — єдина гра в місті!» Річард Докінз Оксфорд, червень 1996 р.
Made with FlippingBook
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx