«Крейдяна Людина» С. Дж. Тюдор
1986 рік — Сьогодні буде гроза, Едді. Мій тато полюбляв прогнозувати погоду глибоким упевне- ним голосом, як у ведучих із телевізора. Він завжди запевняв, що прогноз точний, хоч дуже часто помилявся. Я визирнув у вікно на бездоганно блакитне небо — такого яскравого блакитного кольору, що мені навіть довелося при- мружити очі. — Не схоже, що наближається гроза, тату, — сказав я з на- битим ротом, дожовуючи сирний сандвіч. — Тому що не буде ніякої грози, — кинула мама. Вона за- йшла до кухні так несподівано й так безшумно, ніби якийсь ніндзя. —BBC каже, що всі вихідні буде сонячно та спекотно… і не говори з повним ротом, Едді, — додала вона. — Гм-м-м, — відгукнувся тато, як він завше робив, коли не погоджувався з мамою, але не смів сказати, що вона по миляється. Ніхто не наважувався суперечити мамі. У дитинстві мама мене трохи лякала; зрештою, я й досі її трохи боюся. Вона була високою, з коротким чорним волоссям, мала карі очі, які іскрилися, коли вона раділа, і миттю спалахували, навіть ро- билися чорнісінькими, коли вона лютувала (тоді вона трішки нагадувала Неймовірного Халка, — себто краще її не сердити). Мама була лікарем, але не звичайним лікарем із тих, які пришивають людям ноги чи роблять усілякі уколи. Якось тато сказав мені, що «вона допомагала жінкам, які вскочили в халепу». Він не пояснив, у яку саме халепу, але напевне це було щось дуже серйозне, якщо вони потребували допо- моги лікаря. Тато теж працював, але з дому. Він писав статті для жур- налів і газет. Одначе ця робота не була постійною. Часом він бідкався, що ніхто не хоче дати йому якоїсь роботи, або казав з гіркою посмішкою: «Цього місяця для мене не знайшлося читачів, Едді».
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx