«Крейдяна Людина» С. Дж. Тюдор
18 Я почав відсуватися, бо вона явно була мертва і я нічим не міг їй допомогти, — аж раптом дівчина простягнула руку і схо- пила мене за зап’ясток. Вона повернула до мене закривавлене потрощене обличчя. Звідкись, із-посеред цього кривавого місива, на мене дивилось одне каре око. Інше нерухомо лежало на її посіченій щоці. — Допоможи мені, — прохрипіла Вальсова Дівчина. — До- поможи мені. Я волів утекти. Я хотів заволати, розплакатись і виблювати водночас. Я, певно, так би й учинив, якби на моє плече не лягла велика тверда долоня і тихий голос не промовив: «Усе добре. Знаю, що тобі страшно, але треба, щоб ти уважно мене послухав і зробив те, що я скажу». Я обернувся. Наді мною стояв Блідий Чоловік. Якраз тоді я побачив, що його обличчя під крислатим капелюхом таке саме біле, як його сорочка. Навіть його очі були якогось туман ного напівпрозорого сірого кольору. Він був схожий на при- вида або вампіра, і за інших обставин я б напевне його злякав- ся. Проте тієї миті він був дорослим, а я конче потребував, щоб дорослий сказав мені, що робити. — Як тебе звати? — запитав він. — Ед-Едді. — Добре, Едді, тебе не поранено? Я похитав головою. — Гаразд. Але цю дівчину поранено , і ми маємо їй допомогти. Я кивнув. — Ось що ти маєш зробити… потримай її ногу ось тут, але тримай дуже міцно. Він узяв мої руки і поклав їх на ногу дівчини. Вона була гаряча і слизька від крові. — Тримаєш? Я знову кивнув. Я відчував страх, гіркий і металевий на смак. Я відчував, як кров затікає мені поміж пальців, хоч я й тримав ногу чимдуж — так сильно, як тільки міг… На відстані, набагато далі, ніж можна було судити за звука- ми, я чув гупання музики і радісний людський лемент. Дівчи- на не кричала. Вона лежала нерухомо, вчувалося лише приглу- шене хрипіння її подиху, і то щоразу тихіше.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx