«Крейдяна Людина» С. Дж. Тюдор
19 — Едді, ти маєш зосередитися, гаразд? — Гаразд. Я прикипів поглядом до Блідого Чоловіка. Він витяг із джинсів свій ремінь. Ремінь був довгий, занадто довгий, як на його худющу талію, і мав додаткові дірки, аби пасок можна було затягнути ще тугіше. Дивно, що в такі моменти ми помічаємо якісь дрібниці. Як-от сандалії Вальсової Дівчини. Одна з них, пластикова, рожева і блискуча, злетіла з її ноги. А ще я подумав, що вона, ймовірно, більше їй не знадобиться, зважаючи на те, що їй майже відтяло половину ноги. — Ти зі мною, Едді? — Так. — Добре. Ще трішки. Ти молодець, Едді. Блідий Чоловік затягнув ременя навколо стегна дівчини — якомога тугіше. Він був сильнішим, аніж здавався. Я майже відразу відчув, що кровотеча сповільнилася. Він глянув на мене й кивнув. — Можеш відпустити. Далі я сам. Я забрав руки з її ноги. Коли напруга трохи спала, вони почали тремтіти. Я схрестив їх на грудях, заховавши долоні під пахвами. — З нею все буде гаразд? — Не знаю. Сподіваюся, їй зможуть урятувати ногу. — А обличчя? — прошепотів я. Чоловік глянув на мене, і щось у його вицвілих сірих очах змусило мене завмерти. — Ти бачив її обличчя раніше, Едді? Я розкрив був рота, але не знав, що сказати, як і не розумів, чому його голос ураз перемінився й уже не був таким добро- зичливим, як доти. Потім він відвернувся й тихенько додав: — Вона жива. Це найголовніше. Саме тієї миті над нами лунко розкотився грім і додолу полетіли перші краплі дощу. Певно, тоді я вперше збагнув, як за якусь частку секунди геть усе може змінитись. Як усе, до чого ми звикли, може зникнути, навіть оком не встигнеш змигнути. Може, тому
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx