«Крейдяна Людина» С. Дж. Тюдор
24 Сумна правда, одначе, у тому, що ми придбали будинок, коли відсоткова ставка вимірювалась у двозначних цифрах, одного разу віддавали його в заставу, щоб оплатити ремонт, а тоді знову заставляли його, щоб оплатити батьків догляд, коли його стан настільки погіршився, що ми вже не могли доглядати його самотужки. Ми з мамою жили тут разом, доки п’ять років тому вона не познайомилася з Джеррі, життєрадісним колишнім банкіром, котрий вирішив відмовитися від усього, аби жити собі на втіху у власноруч спорудженому еко-будинку десь у графстві Вілтшир. Я нічого не маю проти Джеррі, але й сказати, що він дуже мені подобається, теж не можу. Та схоже, він робить маму щасливою, а це, оскільки нам притаманно брехати, для мене найголовніше. Мабуть, нехай навіть мені вже сорок два роки, якась часточка мене не хоче, щоб мама була щасливою з ки- мось іншим, окрім мого тата. Це по-дитячому егоїстично. Та мені байдуже. До того ж, чесно кажучи, у сімдесят вісім моїй мамі теж на це начхати. Вона, звісно, вжила інших слів, коли повідо мила мені, що вирішила переїхати до Джеррі, але я прочитав між рядків: — Я мушу втекти з цього будинку, Еде. Тут надто багато спогадів. — Ти хочеш продати будинок? — Ні. Я хочу, щоб він був твоїм, Еде. Потрібна лише дещи- ця любові, і це місце може перетворитися на чудове сімейне гніздечко. — Мамо, але ж у мене навіть немає дівчини, що вже казати про сім’ю. — Ніколи не пізно. Я змовчав. — Якщо будинок тобі не потрібен, можеш його продати. — Ні. Просто… Я хочу, щоб ти була щаслива. — То хто написав тобі того листа? — питає Хлоя, підходить до кавоварки і наливає собі кави у невелику філіжанку. Я ховаю листа до кишені халата. — Неважливо.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx