«Крейдяна Людина» С. Дж. Тюдор
26 ливого дядька, аніж як потенційного коханця. Я б нізащо не допустив, щоб вона почувалася незручно в моїй присутності, тому й не зізнаюся, що маю до неї якісь інші почуття, окрім дружніх. Тим більше, що в такому містечку, як наше, мої стосунки з набагато молодшою жінкою можуть неправиль- но зрозуміти. — Коли має прийти твій «старий знайомий»? —питає вона, підходячи до столу з чашкою кави. Я відсуваю стільця й підводжуся. — Близько сьомої, — кажу я і на хвильку вмовкаю. — Мо- жеш приєднатися до нас. — Краще не буду. Не хочу псувати ваше возз’єднання. — Добре. — Може, якось іншим разом. Судячи з того, що я читала, він має бути цікавим чолов’ягою. — Так, — силувано всміхаюся. — Цікавий. Можна й так його описати. Дорога до школи, якщо йти бадьорим кроком, забирає в мене близько п’ятнадцяти хвилин. Такого дня, як сьогодні, — при- ємної сонячної літньої днини, коли з-за хмар клаптиками ви- зирає синє небо, — прогулянка діє на мене заспокійливо. До- помагає зібратися на думці перед початком занять. Протягом навчального року це буває навіть корисно. Бага- то з тих учнів, яких я навчаю в Андерберзькій академії, як-то зараз кажуть, «проблемні». У мій час їх би назвали «купкою малих засранців». Трапляються дні, коли я мушу подумки на- лаштувати себе на роботу з ними. А буває й так, що єдиний засіб, який допомагає мені їх стерпіти, — це невеличка доза алкоголю в моїй ранковій каві. Як і більшість невеликих ярмаркових міст, Андербері, на погляд пересічного туриста, видається мальовничою і затиш- ною місциною. Безліч стареньких брукованих вуличок, кав’я- рень і кафе-кондитерських, а також маловідомий собор. Двічі на тиждень до нас приїжджає ярмарок. Не бракує й гарних парків та річкових набережних для прогулянок. Звідси неда- леко до піщаних пляжів Борнмута і вересових пустищ націо- нального парку Нью-Форест.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx