«Пташині збори» Ренсома Ріґґза
18 —Ні, маємо битися , — мовила Нур, збираючи в долоні все світло, якого, втім, було замало. Інстинктивно я теж цього хотів, однак розумів, що подібний крок виявиться хибним. —Якщо розпочнемо бійку, вони стрілятимуть, а я не можу допустити, щоб тебе застрелили. Ліпше вийду до них і скажу, що ти втекла деінде… —До дідька! Так не буде! — рішуче похитала головою Нур. Навіть у темряві я бачив, як виблискують її очі. Дівчина дозво- лила крихітній кулі світла розчинитися в повітрі і вхопила два видовжені уламки скла, виставивши їх уперед, мов ножі. — Битимемося разом або здаємося, — мовила вона. —Тоді до бою, — розпачливо зітхнув я. Ми присіли, три- маючи скляні «ножі» перед собою. Кроки ставали дедалі гучні- шими—переслідувачі були настільки близько, що ми чули їхній важкий віддих. Ще мить — і вони дісталися нашого сховку. В кінці коридору з’явився перший бігун — його силует чітко вирізнявся на фоні неонової вивіски. Досить огрядний, з широ- кими плечима…він видавався знайомим, хоч мені й не вдалося одразу його впізнати. —Пане Джейкобе? — пролунав знайомий голос. — Це ви? Обличчя цієї людини осяяло мерехтливе світло— і я побачив сильне квадратне підборіддя та добрі очі. На мить мені здалося, що я марю. — Бронвін? — я не йняв віри своїм очам. —Це таки ви! — скрикнула вона, і на її обличчі розпливла- ся широка усмішка. Вона помчала до мене, пробираючись крізь уламки розбитого скла, і я кинув свого скляного «ножа» на під- логу — саме вчасно, бо наступної миті опинився в міцних обі- ймах Бронвін і мені перехопило подих. —А це панянка Нур? — запитала вона, глипаючи на дівчину через моє плече. —Привіт, — трохи ошелешено озвалася та. —Тож вам усе вдалося! — мовила Бронвін. — Яка ж я рада! —Що ти тут робиш? — спромігся пропищати я. —Те саме ми мали б запитати і в тебе! — пролунав іще один знайомий голос. Коли Бронвін випустила мене з обіймів,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx