«Пташині збори» Ренсома Ріґґза
22 адресу. — Ми мало не збожеволіли від хвилювання, коли по- мітили, що тебе нема! — Вона повернулася до Нур і похитала головою: — Ще вчора цей навіжений хлопчина лежав у ліжку хворий…Ми гадали, що вночі його хтось викрав! —Правду кажучи, я не був певен, що ви перейматиметеся моїм зникненням, — мовив я. —Джейкобе! — очі Бронвін розширилися. — І це після всьо- го, що ми пережили? Мені боляче чути твої слова. —Казав тобі, що він ще та тонкошкіра цяця, — похитав головою Г’ю. — Господи, чуваче, та ж треба довіряти старим друзям! — Вибачте, — смиренно промимрив я. —Я серйозно, друже. Справді . —Кажеш, немає друзів? — прошепотіла Нур, нахилившись до мене. —Навіть не знаю, що сказати, — зненацька моє серце пере- повнилося почуттями, витіснивши з мозку всі слова. —Я дійсно радий вас бачити. —А ми тебе, —мовила Бронвін. Я знову потрапив у її обійми; цього разу обійматися підійшов і Г’ю. Саме тоді в кінці вулички пролунав постріл, ми наполохано відсахнулися одне від одного й побачили, що до нас прямують двоє чоловіків у костюмах. Відірвалися, авжеж. — За мною! — гукнула Нур. — Спробуємо позбутися їх у метро. * * * Я здолав сходи, що вели до метро, перестрибуючи по три схо- динки за раз, а Г’ю з’їхав униз металевим поруччям. У перепо- вненому вестибюлі нам довелося продиратися крізь натовпи пасажирів, яких у годину пік тут не бракувало. — Робіть, як я! — крикнула Нур, перестрибуючи турнікет, і ми зробили те саме. Опинившись на платформі, наша компанія чимдуж помча- ла вперед. Я озирнувся й помітив посіпак Ліо — чоловіки були ще далеко, але невпинно нас переслідували. Раптом Нур зупи- нилася, сперлася долонею на підлогу та стрибнула на колію,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx