«Пташині збори» Ренсома Ріґґза
26 — Знаю. Ось чому я гадаю, що нам варто піти з ними до Ди- явольського Акра. Нам потрібна допомога, а всі знайомі дивні, яким я довіряю, живуть там. Чи довірятимуть вони мені знову та чи захочуть допомогти після всього, через що я змусив їх пройти? То вже інше запитан- ня. Я мусив спробувати, мені потрібні були друзі. До біса Ейча з його пересторогами! Якщо з якихось політичних міркувань пані Сапсан справді здатна віддати врятовану нами дівчину в лапи її переслідувачів, це не та імбрина, яку я знаю. А як не зможу захистити Нур у петлі, де живуть мої численні друзі, що вже й казати про ман- дрівку дикими просторами Дивної Америки? —НашМілард—експерт з картографії, —зауважила Бронвін. —А Горацій пророк, — докинув я, — принаймні за сумісни- цтвом. —Авжеж, — очі Нур ковзнули на моє обличчя, — ти ж мені не розповів до кінця про… Пророцтво. Я волів би поспілкуватися з Нур сам на сам, без зайвих вух. Скидалося на те, що нам уже не загрожувала не- безпека. —Це може зачекати, — мовив я. Після цих слів я відчув на собі зацікавлені погляди Бронвін та Г’ю. — Гаразд, як скажеш, — кинула Нур, однак у її голосі чи не вперше вчувалася нетерплячість. Потяг почав гальмувати — він майже прибув до потрібної станції. * * * Ми вибігли з метро і знову опинилися на залитій сонцем вули- ці. Нур стишила крок, щоб Бронвін могла зорієнтуватися. — Вже недалеко, — пообіцяла та і повела нас навскоси через чотири транспортні смуги. Звідусіль чулися сигнали автомобілів. Ми пробігли баскетбольним майданчиком, на якому саме тривала гра, а тоді досить убогою зеленою зоною, де височіла пара старих багатоповерхівок. З кожним кварталом околиці дедалі гіршали, кидаючись в очі своєю пошарпаністю та іржею,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx