«Пташині збори» Ренсома Ріґґза
27 і зрештою ми опинилися у затінку велетенської цегляної будів- лі у риштуванні, оточеної по колу обшитим брезентом парканом із дротяної сітки. Бронвін зупинилася і потягнула брезент до себе, оголивши діру в паркані. Ми з Нур обмінялися сповненими вагання по- глядами. Тим часом Бронвін та Г’ю махнули нам, щоб ми не відставали, і зникли в тому отворі. За мить Г’ю вистромив із нього голову: —То ви йдете, чи як? На якусь мить Нур заплющила очі, неначе боролася з думкою на кшталт: «Що я, в біса, роблю?», а тоді рішуче полізла в діру. Імовірно, вона мені не повірила б, але подібна боротьба часто зринала і в моєму житті. Так чи інак, але відтоді, як я вирушив до Уельсу, щоб вистежити привидів зі старих світлин, мій вну- трішній голос щоденно волав: «Що ти, в біса, робиш?» Щоправ- да, мені вже вдавалося його вимикати і він значно стишився. Але позбутися його назавжди так і не вдалося. По той бік паркану розкинувся інший світ — у будь-якому разі значно похмуріший і сумніший. Здавалося, що з кожним кроком ми розгортали саван мерця. Будівлю було зведено дуже давно, і вже багато років вона поступово руйнувалася. Стоячи в заростях трави, я дозволив собі зробити глибокий вдих і осяг- нути побачене: десять поверхів у висоту, завширшки з квартал, усі вітражні вікна розтрощені, цегляні стіни вкриті струпами й прожилками мертвих виноградних лоз. Головні сходи вели до дверей, обрамлених вигадливими кованими завитками. Над ними виднілися слова «ПСИХІАТРИЧНА ЛІКАРНЯ», викарбу- вані на важезній мармуровій плиті. —Як доречно, —пошепки зауважила Нур. —Я відчуваю, що божеволію. — Зовсім ні, — мовив я. Насправді я давно чекав, коли пазл нарешті почне складатися, а до неї прийде усвідомлення. — Я розумію, що саме так ти й почуваєшся, але здоровий глузд ти не втратиш. Обіцяю. Тим часом Бронвін із Г’ю відірвалися на двадцять футів упе- ред та нетерпляче махали, щоб ми поквапилися. Нур уникала мого погляду.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx