«Пташині збори» Ренсома Ріґґза
29 биратися вперед, обходячи зотлілі інвалідні візки та жаскі купи іржавого медичного начиння; під ногами хлюпала отруйна на вигляд вода —це мілководе «море» розливалося від однієї стіни до іншої. Нур щось мугикала собі під носа, а коли помітила мій погляд, то одразу припинила. —Це через нерви, — пояснила вона. Я перестрибнув через невелике провалля в підлозі і простяг- нув їй руку. —Чого б то тобі нервувати? — мовив я, вичавивши з себе безтурботну усмішку. Нур вхопила мене за руку і стрибнула вперед. Їй було не до сміху. —Прошу, скажи, що звідси є вихід. —Тут є дещо ліпше, ніж просто вихід, — кинув через плече Г’ю. — Двері Панконтуркону. Перш ніж Нур встигла щось відповісти, ми почули настільки зловісний і неприродний звук, що мене аж дрижаки вхопили: різкий нескладний акорд того, що віддалено скидалося на музи- ку. Обігнувши купу розмоклих жовтих матраців, ми побачили його джерело—розтрощене піаніно. То була вертикальна модель, що перекинулася навзнак і лежала на підлозі, затуляючи єдиний вихід із кімнати, що вів до коридору з безліччю дверей. Хтось поприбивав довкола нього вирвані нутрощі інструменту—важ- кі струни їжачилися перед нами, мов лісові хащі з металевого волосся, яке стояло сторч. Щоб вибратися з кімнати, ми мали б перелізти через піаніно, а тоді протиснутися поміж його струна- ми. Комусь це вже вдалося, зважаючи на жахливий акорд, що ми його тільки-но почули, а це означало, що «хтось» щойно покинув приміщення або ж досі перебував у ньому разом із нами. А тоді позаду перекинутого дитячого інкубатора виріс тем- ний силует. —А, це ви, —мовив він. Його обличчя вкривав килим волос- ся—такогощільного, що його радше можна було назвати хутром. Ми помітили перекошену посмішку — авжеж, то був Доґфейс. —Так швидко повернулися?—звернувся він до Бронвін і Г’ю. —Так, але залишитися не можемо, — відповіла Бронвін. —Маємо вибратися звідси просто зараз, — докинув Г’ю.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx