«Таємна історія» Донни Тартт
25 —Це моя сестра, — промовив Чарльз. — А це Бан… ти вже на- звався? —Ні-ні, здається, ні. Сер, ви мене ощасливили. У нас лишалося ще десять таких прикладів і п’ять хвилин на їх виконання. Мене звуть Едмунд Коркоран, — говорив Банні, знову схопивши мене за руку. —Давно вчиш греку? — спитала Камілла. —Два роки. —Молодець. —Шкода, що ти не з нами, — проказав Банні. Напружена мовчанка. —Що ж, — ніяково промовив Чарльз, — у Джуліана кумедні по- гляди на все це. —Сходив би ти до нього ще раз, — запропонував Банні. — Купи букетик і скажи, що обожнюєш Платона, то він танцюватиме під твою дудку. І знову запанувала тиша, ще більш незручна, ніж попередня. Ка- мілла усміхнулася—не стільки до мене конкретно, а скоріше безосо- бово, начебто я був офіціантом чи продавцем у крамниці. Чарльз, що так і стояв поруч, також усміхнувся та ввічливо повів бровою— цей порух міг свідчити про його знервованість і міг насправді озна- чати будь-що, хоча я в ньому прочитав: «Це все?» Я щось буркнув під носа й уже збирався був іти геть, коли Банні, який дивився в протилежному напрямку, простяг руку і схопив мене за зап’ясток. —Чекай. Смикнувшись, я підвів очі. У двері щойно зайшов Генрі в темному костюмі, з парасолькою і всім таким. Він підійшов до стола й удав, що не помічає мене. —Привіт, — промовив він до всіх. — Скінчили? Банні кивнув головою в мій бік. —Слухай, Генрі, тобі треба де з ким познайомитися. Генрі подивився на мене. Вираз його обличчя не змінився. Він заплющив очі й знову їх розклепив, ніби вважав чимось екстраор- динарним, коли хтось такий, як я, застував йому поле зору. — Так-так, — правив далі Банні. — Це в нас Річард… Річарде, на- гадай, як там тебе? —Пейпен. — Так-так. Річард Пейпен. Учить греку. Генрі знову подивився на мене.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx