«Таємна історія» Донни Тартт
27 Коли за кілька хвилин я заніс ксерокси в кабінет доктора Роланда, то попросив його про аванс за мою «навчально-господарську діяльність». Той відкинувся на спинку крісла й випробувально подивився на мене своїми водянистими запаленими очима. — Ви знаєте, — почав він, — за останні десять років я виробив у собі звичку відмовляти в таких проханнях. Давайте розкажу чому. — Я знаю, сер, —поквапився відповісти я. Адже просторікування доктора Роланда про «вироблення в собі звичок» могло тривати пів- години й більше. — Я все розумію. Просто в мене склалися надзви- чайні обставини. Він подався вперед і прокашлявся: —Ну й що це за такі обставини? Руки, які він склав переді мною на стільниці, бугрилися жилами та мали синювато-перламутровий відблиск навколо кісточок паль- ців. Я не міг відірвати від них погляду. Я будь-що потребував десяти- двадцяти доларів, страх як потребував, але завітав до нього, так і не вигадавши причини. —Навіть не знаю, — відповів я. — Просто дещо сталося. Співрозмовник суворо насупив брови. Подейкували, що старечі замашки доктора Роланда — це просто фасад; мені ж він видавався абсолютно справжнім, хоча вряди-годи, заскочивши вас зненацька, він міг виявити неочікувану проникливість (переважно таку, що не стосувалася вашого конкретного питання), яка свідчила про те, що десь там, у каламутних глибинах його свідомості, все ще гули при- строї раціональних процесів. —Машина, — осяяло мене. Її в мене не було. —Потрібен ремонт. Я не чекав, що він розпитуватиме далі, але доктор Роланд помітно пожвавився. —Що ж сталося? —По-моєму, трансмісія барахлить. —Двопотокова? З повітряним охолодженням? — З повітряним охолодженням. Я переминався з ноги на ногу, бо мені не подобався напрям, у яко- му збочувала розмова. Я ні грама не тямлю в машинах і заледве вмію навіть перевзути колесо. —Що, синку, розжився на шість циліндриків? — Так. —Мене це не дивує. Молодь аж труситься за ними. Я гадки не мав, що на це казати.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx