«Таємна історія» Донни Тартт
29 пару коричневих туфель-броґів, якісь запонки та стару смішну кра- ватку зі сценами полювання на оленя. На фініші закупів я з радістю помітив, що досі маю понад сто доларів. Куди тепер? До книгарні? Кіно? По пляшку шотландського віскі? Можливості закрутили мені голову, і я брів по тротуару, залитому осіннім сонцем, бурмочучи собі щось під ніс та всміхаючись перехожим, схожий на хлопчика- селюка, якого гурт повій налякав так, що довелося на все махнути рукою, знайти телефон-автомат на розі й викликати собі таксі назад у студмістечко. У своїй кімнаті я розклав одяг на ліжку. На трохи побитих за понках хтось видряпав свої ініціали, та вони підкупали щирим золотим блиском у сонливому світлі надвечір’я, що лилось у вікна й лишало по собі жовті променисті баюри на дубовій підлозі — багате, рясне, п’янке. Наступного дня мене спіткав напад дежавю, коли Джуліан прочинив двері достоту як минулого разу, залишивши вузьку шпарину та обачно визирнувши крізь неї, немовби в його кабінеті щось чудесне потребувало захисту і його було потрібно вартувати й берегти від чужих очей. Протягом наступних місяців я добре вивчу це відчуття. Навіть зараз, коли вже минуло багато років, звіддаля, інколи вві сні я все ще стою перед білими дверима й чекаю на нього, як на казко- вого брамника: невмирущого, уважного, пустотливого, мов дитина. Роздивившись, хто до нього прийшов, він прочинив двері трошки ширше, ніж раніше: —А це знову наш пан Піпін? Вгадав? Я не став його виправляти. — Так і є. Джуліан роздивлявся мене якусь мить. — Ви знаєте, що у вас чудове ім’я? Колись Францією правили королі на ім’я Піпін. — Ви зараз зайняті? —Для нащадка французького престолу я завжди вільний. Ви ж нащадок? — приязно поцікавився він. — Боюся, що ні. Він засміявся й процитував грецьку епіграму про небезпечну чесноту щирості, а потім, на мій превеликий подив, відчинив двері та запросив мене всередину.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx