13 — ЛЕННОКС Я повернувся до замку, намагаючись вирішити, де зупинитися спочатку: в моєму помешканні чи в їдальні. Глянув на свій мундир і чоботи, витираючи щоку. На тильному боці долоні лишилися сліди бруду, поту й крові, і видно було, що сорочка на мені заляпана усім цим. Що ж, піду до їдальні. Нехай усі бачать. Я попрямував до східного входу — найменш доглянутої частини замку Восіно. Правду кажучи, решта була не набагато кращою. Замок Восіно дістався нам із чужих рук, щоб не сказати гірше, покинутий якимось забутим королівством і оголошений нашим домом. На його утримання йшло якнайменше зусиль. Зрештою, він мав бути лише тимчасовим прихистком. Увійшовши, я побачив Кавана, який сидів за головним столом. Як завжди, моя мати була поряд. Ніхто ніколи не сідав з ними. Навіть мене ніколи не вшановували запрошенням.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx