— 14 Решта армії сиділа як заманеться, і її неофіційні ранги вільно перемішувалися між собою. Я привернув увагу, тільки-но увійшов, холоднокровно крокуючи центральним проходом і тримаючи зап’ясток на руків’ї меча. Розмови стихли до шепоту. Люди вивертали шиї, щоб бачити краще. Моя мати помітила мене першою, і її пудрово-блакитні очі окинули мене злим поглядом. Коли люди вступали до наших лав, розкішні шати змінювали на певну форму, і більшості з нас лишалося дуже мало особистих речей. Мати користалася перевагою становища: щодня виходила до їди в сукнях, які колись носили інші мешканки замку — єдина жінка у Восіно, яка могла дозволити собі такий привілей. Обличчя Кавана, праворуч від неї, прикривав кубок, з якого він пив. Він гримнув ним по столу й витер жорстку бороду тильним боком вже брудного рукава. Важко зітхнувши, зупинив погляд на мені. — Що це? — спитав він, вказуючи на мій закривавлений одяг. — Вранці було три спроби дезертирства, — повідомив я йому. — Краще відправити візки по тіла, доки їх не почали жерти вовки. — Це все? — спитав Каван. Це все? Ні, не все. Це останній вчинок у низці діянь в ім’я нашого народу, в ім’я Кавана і щоб довести власну спроможність. І ось я стою, мовчазний і весь у крові, чекаючи, коли він нарешті — нарешті — визнає мене. Я відстоював свою позицію, вимагаючи, щоб він це помітив. — Я вважаю цілком значним самотужки побороти в темряві ночі трьох молодих, добре навчених рекрутів. Зберегти
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx