Пролог Чернігів. 1702 рік Місто-фортеця скидалося на розтривожений вулик із бджолами, до якого заліз ведмідь, щоб поласувати медом. З боку Торговельної площі грізний гул голосів віщував бурю. На невеликому майданчику, між побудованими з колод будинками окольного града 1, здавалося, зібралося усе населення міста і слобідок. Таке бувало тільки коли вимагалось згуртуватися при наближенні небезпеки. Хто тільки не загрожував за минулі століття славному місту Сіверської землі: печеніги, половці, ляхи, османи — усіх не перерахуєш! Та й брати-слов’яни не один раз наступали на нього з вогнем і мечем! Цього разу загроза йшла не від зовнішнього ворога: пекельна небезпека підстерігала всередині самого міста, невидимо прихована в будинках, на вулицях, провулках, вичікуючи зручної миті для нанесення смертельного удару. 1 Чернігівський окольний град — найбільш багатолюдна ремісничо-торговельна частина міста (тут і далі — прим. авт.).
8 На дзвіниці стародавньої кам’яної церкви Святої Параскеви П’ятниці два рази гучно вдарили у великий дзвін, та наче з раптового переляку звуки дзвона на цьому замовкли. Перебуваючи в натовпі, полковий осавул козак Нечай Куделя виконував суворе доручення від чернігівського полковника Єфима Яковича Лизогуба: припинити безлад на майдані та виловити його призвідників і тих, хто розпускає брехливі чутки. Куделя вже дізнався, через що виникло це хвилювання містян. Уранці, в річці Стрижень, яка тече біля мурів верхньої фортеці, коло Гнійної греблі, виловили знекровлене тіло доньки козака Чернігівської сотні Остапа Перебийноса — Марійки. Це вже була друга подібна смерть. До цього в річці знайшли тіло молодої дружини кушніра Свирида Качури із Передграддя. Саме жахливий спосіб вбивств цих жінок натякав на те, що це міг здійснити тільки нелюд. Ще коли знайшли першу жертву, в якій не залишилося ні краплі крові, з’явилися чутки, що це справа мерця-упиря. А незабаром, пошепки, було названо й ім’я упиря — нещодавно померлого генерального обозного Війська Запорізького Василя Касперовича Дуніна-Борковського, про якого ще за життя, особливо в останні роки, ходили таємничі чутки. Козак він був дуже відомий, адже багато зробив для Чернігова у свій час, коли був тут полковником: після вигнання ляхів відремонтував за свій кошт кілька церков і побудував нові, зміцнив міську фортецю, зробив її неприступною. Та тільки він мав жорстокий норов і жадібність величезну. До того ж тіла замордованих жінок були знайдені біля його маєтку.
9 Магістрат 1, уміло маневруючи, зумів знайти спосіб зняти напруження і заспокоїти міську околицю, коли мова йшла щодо смерті простої жінки із слобідки. Зате вбивство доньки відомого і поважного козака Перебийноса викликало вихор обурення мешканців міста, тому старшина полку разом із самим паном полковником вимушені були втрутитися. Баламутів, тих, хто поширював брехливі чутки про померлого козацького старшину, осавулу було наказано спіймати, доставити в «холодну» і вчинити допит — часом не через злато-срібло ляхів вони ці чутки розпускають? Осавул мав мешканців міста заспокоїти обіцянкою розшукати нечестивця-душогуба. Хоча зрозуміло, що ця справа важка і довготривала, та ще й не на часі! Бо згідно наказу славного гетьмана Івана Мазепи, полковник Лизогуб зібрав біля міста полкові сотні, збираючись у наступні три дні виступити у військовий похід. Та хіба можливо залишити головне полкове місто, коли в ньому неспокійно і неможливо передбачити, до чого ця смута може призвести? Бо сіроми та голитьба тільки-но й чекають на привід, щоб почати грабувати будинки заможних містян. Нічого таємничого в смерті козацької доньки для полковника не було: навколо міста стоять вже не один день вісім тисяч козаків Чернігівського полку. Хоча шинкарям і було заборонено продавати їм горілку й інші хмільні напої, та вже траплялися випадки пиятики й бійок. Бо відомо: де сп’яніння, там і гріхопадіння. Неробство для війська устократ гірше військових дій! А гірше всього, що тут перебував загін московитського воєводи-боярина Краснощокова. Стоїть він у Солдатській 1 Виборна цивільна влада у Чернігові, але за верховенства влади чернігівського полковника. Була ще одна гілка влади — призначений царем воєвода, у підпорядкуванні якого перебували стрільці з Московської держави.
10 слобідці під верхньою фортецею, налічує тисячу стрільців, а вони ласі до принад містянок. Що у москаля в голові, тільки дідько й знає! Нещодавно боярин Бутурлін із загоном стрільців за запрошенням гетьмана Івана Мазепи відвідав з інспекцією фортецю Батурин. Так двоє московитів із боярського почту вночі хитрощами пробралися в гетьманську скарбницю та вкрали чимало грошей і цінних речей. Добре, що гетьман поскаржився — й цих москалів спіймали і прилюдно стратили в Москві. Так що жодної таємниці в тому, що трапилося з дівчатами, не було. Свої козаки чи москалі були в цьому винні — дізнатися можна, та тільки часу на це не було: полк невдовзі вирушає у військовий похід, і ніщо не повинне його тут затримати. На Торговельній площі селяни з навколишніх хуторів і сіл продавали свій товар по суботах, а на великі свята тут влаштовували ярмарки. Тут завжди було людно, але стількох людей осавул ніколи до цього не бачив, хоча служив у Чернігівському полку понад п’ятнадцять років. Почувши грізний, наче буря, людський гул, осавул зрозумів: виконати наказ полковника надзвичайно складно, майже неможливо. Бо десяток козаків, призначених йому в допомогу, із цим бурхливим людським морем не зможуть владнати. Треба тут діяти не силою, а хитрістю, бо легко голову втратити незрозуміло за що. Люди заповнили усю площу та прилеглі вулиці. Зібралися міщани, торговці, мешканці слобідок, ремісники й місцеві козаки. Площа кипіла, наче окріп у самоварі. Різнобарвний натовп об’єднували гнів, злість та бажання виплеснути їх назовні. Натовп у сліпій ярості безжальний, розумних слів не сприймає, і йому завжди потрібна жертва, а чи вона винна, чи безневинна, будуть розмір-
11 ковувати опісля, коли розпал пристрастей осяде. Осавул розумів, що застосувати силу, перебуваючи всередині натовпу, — це ризикувати своїм життям і життям козаків у його підпорядкуванні. Проштовхнутися у самий центр площі, де крикуни вели зловмисні промови, розпалюючи натовп, навіть за допомогою дужих козаків йому не вдалося. Він розумів, що, застосувавши зброю, він поверне на себе гнів натовпу, і його разом із козаками знесуть в одну мить. Полковий осавул був козаком не тільки сміливим, але й розсудливим, тому він не поспішав бездумно виконати наказ суворого полковника, хоча розумів, що цим накличе на себе гнів вельможного. Раптом серед натовпу, що зібрався на площі, пройшлося хвилювання, як буває на морі перед штормом, і він рушив, затягуючи за собою осавула з його козаками, беззахисними перед його сліпою руйнівною силою. Натовп струмками просочувався крізь браму назовні, за міські стіни, де знову налився силою і рушив у напрямку Єлецького монастиря. Працюючи ліктями і кулаками, осавул невпинно просувався до голови колони, до призвідників заворушення. З великими зусиллями йому все ж вдалося пробитися туди аж коли вони вже дісталися на територію монастиря. Довгою змією люди рухалися вздовж монастирських споруд, наближуючись до білосніжного Успенського собору, який гордовито підняв до неба три золочені куполи. Осавул здогадався, що прямують вони до усипальниці Дуніна-Борковського, і це було недобре, бо зрозуміло, до чого це може призвести. Керували всім цим козак Перебийніс і кушнір Качура. —Стійте! — що є сили гукнув осавул, опинившись майже у них за спиною. — Ім’ям нашого полковника
12 Якова Лизогуба наказую вам зупинитися і припинити це неподобство! Остап Перебийніс озирнувся і злісно зиркнув на осавула: — Чого ти, Нечай, тут командуєш?! Хіба це з твоєю дочкою кровопивець натішився? Чи це не мою квіточку він безжально зірвав?! Скільки ще доньок та дружин стануть жертвами упиря, поки ви з паном полковником прозрієте? Громовий голос козака Перебийноса пролунав набатом, і тут вже натовп грізно загудів, підтримуючи свого ватажка. Осавул ринувся до нього, та його міцно схопили. Озирнувся, аби покликати на допомогу своє воїнство, але нікого не побачив: козаки застрягли десь поміж людей. Та навіть якщо б вони й опинились поруч, то й не змогли б протидіяти розбурханому тисячному натовпу. Це було б те ж саме, що кидати камінчики, намагаючись цим припинити бурю. Осавул розумів, який біль і гнів відчувають батьки, втративши своїх дітей, співчував їм, та не виконати наказу полковника він не міг. —Хіба ти не розумієш, Остапе, що мрець не може зашкодити живим?! Василь Касперович був людиною суворою, але ж і набожною, був християнином, а не безбожником і чаклуном! Хто це придумав, що він після смерті став упирем?! Це вигадки наших ворогів, які хочуть сплюндрувати ім’я покійного генерального обозного, славного козака! — Осавул грізним поглядом провів по натовпу. — Чи може хтось це особисто засвідчити? —А ти думав, що нема кому? — Перебийніс хижо посміхнувся й наказав: — Ведіть сюди Прохора! До нього виштовхнули переляканого чоловіка середніх років, у якому осавул впізнав слугу покійного генерального обозного. Перебийніс впер в нього лютий погляд почервонілих очей:
13 —Кажи, Прохоре, не бійся — твій господар під час посту скоромне вживав? Чаклунством займався? Денного світла боявся? Хіба ще за життя не змінилася його зовнішність, не прийняв він вигляд справжнього чаклуна?! Тремтячи від страху перед розгніваним козаком, слуга слухняно кивав, цим підтверджуючи його слова: — Чаклунством займався... Постів не дотримувався... Жив у темряві при свічках, боявся денного світла... Змінився тілом та обличчям... На смертному одрі відмовився від сповіді і таїнства соборування. Перебийніс переможно подивився на осавула: — Які ще тобі докази потрібні? А те, що він був не нашої, а ляської крові і з’явився у нас ніби нізвідки, хіба не доказ його бісівської сутності?! Натовп схвально загудів. Перебийніс більше не звертав уваги на осавула. Разом із Качурою і кількома дужими козаками зайшов до Успенського собору, де у притворі був похований колишній генеральний обозний ДунінБорковський. Люди скупчилися біля входу, чекаючи подальших подій. Час ішов, знову серед натовпу пішло хвилювання, наче брижі на воді, і тут у дверях, напружено сопучи під тяжкою вагою дубової домовини, багато оздобленої срібним позументом, з’явилися шестеро дужих козаків. Тільки вони винесли труну, як натовп відхлинув від церковної брами: люди наче злякалися, що упир зіб’є ізсередини кришку, повстане з труни і покаже злісний чаклунський норов порушникам свого спокою. Відступивши від входу у святу обитель на два десятки кроків, козаки, важко дихаючи, поставили домовину на землю. У той же час Перебийніс підчепив сокирою і зірвав кришку. Оскільки покійник продовжував собі лежати нерухомо, натовп посмілішав, оточив труну щільним
14 кільцем навкруги. І зразу почулися здивовані і налякані вигуки: «Свят, свят! Врятуй, Господи!» Усі присутні забажали побачити упиря, почалася тіснина. Осавулу ледве вдалося просунутися наперед. Дунін-Борковський лежав у багатій труні, оббитій ізсередини зеленою тканиною. Він змінився до невпізнаваності, був зовсім не схожий на себе, яким його осавул побачив останнього разу два роки тому. Того дня прийшло сповіщення, що цар Петро I почав війну зі Швецією, і Дунін-Борковський, що вже кілька років, не покидаючи Чернігова, виконував обов’язки генерального обозного, зібрав у себе у маєтку за Стрижнем вищу старшину полку на чолі з полковником Лизогубом. Генеральний обозний мав дуже хворобливий вигляд і розмовляв тихим голосом, що було йому невластиво. З того часу він почав проводити засідання усе пізніше, навіть уночі, скорочуючи кількість допущенної до нього козацької старшини, зрештою обмежившись полковником і двома козаками із вищої старшини. У місті почали ходити чутки про незвичайну поведінку генерального обозного. Особливо наголошувалось, що він не ходить до церкви на свята і веде самітницький спосіб життя. Зараз осавул побачив у труні виродка. Зазвичай акуратно підстрижена сива борода неймовірно розрослася і лежала лопатою на грудях, здіймаючись, наче пагорб. Обличчя змінилося, стало широким, розпливчатим, сизого кольору. Ніс сильно збільшився і нависав дзьобом над ротом; підв’язка нижньої щелепи сповзла, внаслідок чого рот трохи роззявився і розтягнувся майже до вух, і щербаті жовті зуби із загрозою стирчали з-під майже невидимих губ, скривлених, наче у диявольській посмішці. Неймовірно збільшилося усе тіло, роздалося вгору
15 і у ширину, тоді як за життя генеральний обозний мав невеликий зріст і середню статуру. Товсті пальці рук із перснями із самоцвітами, що вп’ялися у них, виглядали з рукавів каптана чорного кольору. Та навіть у цьому гіганті жахливої зовнішності вгадувалися знайомі риси, й осавул, хоч не одразу, але впізнав генерального обозного, з яким він неодноразово зустрічався. Тепер йому було зрозуміло, чому на урочистих похоронах генерального обозного труна була зачинена. Людям тоді повідомили, що така остання воля померлого, а вона — свята і непорушна! — Бач, як натоптався! Напився крові християнської! Упир! Виродок бусурманський! Дивись, він ще посміхається! — чулися гнівні голоси. Хтось сунув димну трубку у рота мерцю. — Він і дим пускає! Нажерся крові й вилежується, сил набирає на ніч! Кровопивець! Осавул мовчки перехрестився — цей доказ був найбільш переконливий, бо після похоронів пройшло вже багато часу. Хтось запропонував відрубати упирю голову, тіло спалити, а попіл розвіяти над Десною. Перебийніс завмер над покійним, оголивши шаблю. —Подумай, що ти робиш! — тихо мовив осавул — так, щоб тільки Перебийніс почув. — Ти вже помстився мерцю. Подумай, як поставиться ясновельможний пан гетьман до сплюндрування тіла свого генерального обозного, який був у нього у великій шані. Адже це тільки мертве тіло, без душі! Мертвому ти вже не зашкодиш, а живим, своїм рідним — зможеш. — Лякати мене надумав?! — Очі козака недобре блиснули, і жили на його руці напружилися. —Адже, крім доньки, яку вже не повернеш, в тебе є два сини, достаток, хутір, землі. Чи ти думаєш, що тобі
16 все це зійде з рук? Ясновельможний пан гетьман і вельможний пан полковник заплющать на це очі? Перебийніс зі злістю плюнув на землю, повернув шаблю в піхви і, незважаючи на осудливі крики, відійшов від труни. Осавул разом зі своїми козаками, які вже були поруч, потихеньку відтіснив найбільш буйних від домовини. Допомогою йому став і настоятель монастиря із ченцями, котрі почали умовляти, заспокоювати людей, що зібралися на монастирському подвір’ї. Та раптом натовп знову захвилювався, люди почали кричати, що труні з упирем не місце у святому соборі. Прийшлось осавулу гучно, на весь голос пообіцяти, що тіло генерального обозного буде перепоховано у його маєтку, за річкою Стрижнем. Його слова зняли напруження, і люди стали потихеньку розходитися, потягнувшись у бік міста. Осавул з допомогою козаків зачинив кришку домовини, але не ризикнув повернути її у притвор собору. Він залишив усіх своїх козаків охороняти труну, а сам поспішив повернутися у цитадель. Вже за годину він доповідав пану полковнику про ці події. Як і очікував, полковник спочатку розлючено лаявся, та, заспокоївшись, задумався, як тепер вчинити. Незабаром він пішов по пораду до архімандрита Іоанна Максимовича.
Чернігів. Літо 1910 року. Чорна карета 1 Двопалубний колісний пароплав «Козак», наче затятий курець, благодушно пихкаючи чорним задушливим димом з високої труби, натужно йшов проти течії стрімкої Десни. Володимир перебував на верхній палубі, його обличчя приємно обдував зустрічний вітерець. Дивлячись на нього збоку, можна було подумати, що він пильно вдивляється у безлюдні піщані береги лівобережжя, покриті чахлими кущами й ріденькими деревами, переважно вербами. Насправді Володимира мучили тривожні роздуми, як зазвичай буває, коли починаєш щось нове, поки що невідоме, і головне, якщо ти не впевнений, що прийняв вірне рішення. Із цього дня Володимир повинен був рухатися в новому для нього руслі самостійного життя, тепер йому треба розраховувати тільки на свої сили, та ще у зовсім незнайомому для нього місті — Чернігові. Про це місто він мав лише приблизне уявлення, бо ніколи в ньому не був. Володимир — молодий чоловік двадцяти двох років, приємної
18 зовнішності, з буйною хвилястою шевелюрою та довгими бакенбардами, через які в університеті мав прізвисько «Базаров». На це прізвисько Володимир не ображався, хоча з літературним персонажем, студентом-нігілістом, його пов’язували лише бакенбарди і здобута спеціальність лікаря. Володимир походив з родини корінних киян, з якої протягом багатьох десятиліть вийшло кілька поколінь лікарів та юристів. Його батько, Іван Никодимович Шульженко, був відомим адвокатом з кримінальних справ, мав велику популярність і вплив у Києві. Мама Володимира померла від сухот, коли він вчився у другому класі гімназії, і батько, незважаючи на зайнятість, узяв безпосередню участь у вихованні єдиного сина, навіть надто надмірно ним опікувався. Іван Никодимович, подібно егоїстичним матусям, контролював кожний крок свого сина, безцеремонно втручався в його приватне життя. Після того як син закінчив гімназію, Іван Никодимович поставив його перед вибором: він міг стати лікарем або юристом, бо інші професії, згідно його думки, не могли гарантувати успіх у житті. Володимир же марив подорожами та пригодами, він мріяв стати географом чи інженером, подібно Сайрусу Смітту 1. Після розмови з батьком, Володимир погодився вступити на медичний факультет, вважаючи, що це може стати йому в нагоді в його майбутніх мандрах. Перша сутичка з батьком трапилася, коли Володимир вирішив стати хірургом і почав витрачати вільний час в університетському анатомічному театрі, тоді як батько наполягав, щоб він обрав фах провізора — професія мирна, а хірурги ж у воєнний час підлягають призову в армію. Ну а війни, як весняні грози, трапляються не1 Персонаж роману Жуля Верна «Таємничий острів».
19 сподівано і часто, а наслідки їх катастрофічні. Батько під час нескінченних розмов за вечірнім чаюванням гидливо морщив ніс: «Як ти можеш копатися у людських нутрощах? Від тебе вже гидко тхне!» Та Володимир відстояв свій вибір, котрий зробив під впливом все тієї же мети — стати мандрівником, бо без хірурга в експедиціях у маловідомі землі не обійтися. У своїх же мріях Іван Никодимович розпланував життя сина на кілька років наперед: робота в престижній та новій Олександрійській міській лікарні, заручини з донькою свого приятеля, завідувача хірургічним відділенням цієї ж лікарні. Тільки Володимир палав бажанням вирватися з-під опіки і врешті-решт зруйнував мрії батька. Через губернську лікарську управу Володимир отримав направлення в міську лікарню Чернігова на посаду лікаря. Поїхати якомога далі від Києва, вийти зі сфери впливу батька стало його заповітним бажанням. Володимир вирушив до місця призначення не диліжансом, що було б швидше, а в комфортній каюті тихохідного пароплава. Піднявшись угору по Дніпру, пароплав звернув у головну його притоку, стрімку Десну і, долаючи швидку течію, повільно просувався до кінцевого пункту, зупиняючись на проміжних пристанях, оновлюючи склад пасажирів. Більшу частину шляху Володимир провів на верхній палубі, розглядаючи пейзажі, що пропливали повз, і уявляючи себе на справжньому морському кораблі. Володимир тяжко зітхнув: ця подорож нічим не нагадувала те, про що він мріяв, а у своїх фантазіях бачив він безкрайні морські простори, екзотичні острови і країни. Повільний хід судна й одноманітність краєвиду втомили Володимира, як і безладний хор голосів різношерстої публіки, яка зайняла за дешевими квитками носову
20 частину пароплава під брезентовим тентом разом із багажем — вузлами, валізами і навіть мішками. У Володимира було місце в каюті другого класу (батько наполіг!), але, не в силах перебувати подовгу у замкненому просторі разом зі балакучими попутниками, з котрими як людина вихована був вимушений підтримувати нецікаву йому розмову, він вважав за краще убивати час на палубі. Русло Десни роздвоювалося, пароплав подав звучний сигнал і став забирати ліворуч, у більш вузький рукав ріки, як виявилось, у затоку. — Попереду Чернігів. Кінець нашим мандрам, — мовив статний чоловік років сорока з елегантною борідкою, в пенсне і солом’яному канотьє. Судячи з усього, він, як і Володимир, віддав перевагу палубі перед комфортною каютою і тепер з насолодою курив ароматну сигару. Дим приємно дражнив Володимира, навіював думки про далекі країни. Володимир жадібно вдивлявся в далечінь, де з’явився з лівого боку зелений пагорб, на якому вимальовувалися силуети церков. Пароплав увійшов у нешироку брудну заводь зі стоячою зеленуватою водою. На березі була обладнана пристань, вздовж берега стояло кілька баркасів, фелюг, були розвішані рибацькі тенета. Місця було замало, так якби назустріч плив такий же пароплав, як цей, їм було б важко розійтись. Крита біло-блакитна дерев’яна пристань при приближенні до неї пароплава почала активно підплигувати на хвилях, кілька хлопців, що рибалили з неї, неспішно згортали свої снасті — вудки з горіху, де поплавком слугувало гусяче перо на нитці, а нижче кріпився саморобний дротяний гачок. Матрос у брудній полотняній формі, який слідкував за порядком на пристані, кількома тумаками прискорив їхні збори.
21 Пароплав, подавши звуковий сигнал, підійшов до пристані, на носі і на кормі завмерли в очікуванні матроси, які приготували кінці швартування. На палубі почався рух, пасажири почали активно пересуватися на правий борт, незважаючи на грізні окрики помічника капітана у бляшаний рупор. Пароплав із глухим стукотом тісно притиснувся до пристані, сильно її хитнувши. Уміло закріпивши швартові кінці на кнехтах пристані, матроси опустили трап з поручнями на причал, і пасажири квапливо кинулися до нього, намагаючись якнайшвидше опинитися на березі, немов побоювалися, що судно, яке доставило їх сюди, одразу піде на дно. Володимир не поспішаючи пройшов у каюту, вже покинуту його супутниками, і взяв свій багаж, що складався з несесера та фанерної валізи, обтягнутої шкірою. Коли вийшов на причал, побачив на березі городових у білому літньому обмундируванні, які садили до тюремної карети повного пана в котелку, а той щось люто доводив їм. Поруч стояло кілька порожніх диліжансів, поруч із кучерами стояли поліціянти. На причалі, біля містка, що веде на берег, один із них підганяв пасажирів: —Панове, швидше проходьте! Не затримуйтесь! Проходьте! На березі Володимир із цікавістю озирнувся. Тут купчилися невеликі дерев’яні, дощаті, майже фанерні будиночки, більше схожі на тимчасове житло. Відчувався стійкий запах гнилих водоростей, сушеної риби та вогкості. За кількасот метрів починався крутий, стрімкий берег, де на самому верху виднілася кам’яна, білосніжна трисклепінчаста церква. Чимось ця місцевість нагадала Володимиру київський Поділ, лише у мініатюрі.
22 Пасажири пароплава сідали у фаетони, екіпажі, на вози, а деякі рушили пішки по пологому піщаному підйому. Володимир озирнувся у пошуках вільного екіпажу. — Вибачайте, добродію, вам у місто? — почувся голос. Обернувшись, Володимир побачив того пана, який стояв поруч із ним на палубі; при ньому був лише невеликий шкіряний портфель. — Так, у готель. — Вам у який? — Я поки не знаю. — Виходить, я мав рацію, припустивши, що ви не місцевий і в Чернігові вперше. — Чоловік із задоволеним виглядом розсміявся, ніби зробив бог знає яке відкриття. — Місто наше хоч і губернське, але невелике, і тому нове обличчя одразу впадає в очі. Якщо бажаєте, можете скласти мені компанію. Допоможу вам знайти відповідний готель. — Буду дуже вдячний! — зрадів Володимир. Візник екіпажу прилаштував його багаж на задку коляски й обв’язав мотузкою, щоб не загубити дорогою. Володимир сів поруч із незнайомцем, і той наказав кучерові рушати, потім повернув усміхнене обличчя і підняв капелюха. —Якщо не заперечуєте щодо знайомства. Семикін Петро Семенович, адвокат, маю приватну практику. —Дуже приємно! Шульженко Володимир Іванович, після закінчення університету в Києві направлений на роботу лікарем до тутешньої міської лікарні. —Чудово! Вам у Чернігові раніше вже доводилося бувати? — Ні, вперше. Ви знаєте, чому на пристані було стільки поліції?
23 —Мене це також зацікавило, і я запитав у пристава, — знову пролунав задоволений смішок адвоката. — Виявляється, ми з вами пливли на вогнедишним вулкані, який тихо зачаївся і лише дивом себе не проявив, — витіювато пояснив новий знайомий. — Перепрошую, Петре Семеновичу, я вас не зрозумів. — Тутешній купець другої гільдії, пан Давиденко, надумав перевезти нашим пароплавом тридцять пудів пороху! Замість того, щоб, як належить, найняти окреме судно для такого небезпечного вантажу, він вирішив заощадити і наразив на небезпеку життя півтори сотні пасажирів. Який негідник! — Провидіння вберегло людей з нашого пароплава. — Володимир перехрестився, однак у нього не було відчуття, що він уникнув страшної небезпеки. Загроза життю здалася примарною, яка його не стосувалася, наче він прочитав про це в книзі. — Купця й капітана заарештували — так їм і треба, — задоволено промовив Семикін. —Незвичайно почався мій перший день на новому місці — з поїздки пароплавом, начиненим порохом. — Володимир на всі боки крутив головою, роздивляючись місцевість, непоказні дощаті будинки, що стояли на високих дерев’яних палях. — Дивні тут будинки, немов пристосовані тільки для тимчасового проживання. —Під час весняного розливу Десни ця місцевість часто підтоплюється, тож і будинки такі, адже часом доводиться виловлювати їх з річки. Зараз ми рухаємося вздовж старого фортечного валу, так званого «Кавказу». Володимир тільки зараз звернув увагу на те, що стрімкий берег, який видніється за дахами будинків, має правильну геометричну форму.
24 —Яка дивна асоціація підказала так назвати цю низинну місцевість? Де ж тут гори? — поцікавився вражений Володимир. —Раніше вона називалася Солдатською слобідкою, тут перебували московські стрільці з гарнізону фортеці, а також мешкали рибалки. За легендою, «Кавказом» почали називати тому, що поселили полонених горянабреків під час війни із Чечнею, хоч я в цьому глибоко сумніваюся. У Чернігові я ще не зустрічав нащадків чеченців, хоча тут народився і живу. Можливо, вони тимчасово тут і були, та не прижилися. Це місто легенд, таємниць, у вас ще буде нагода в цьому переконатися. — Екіпаж різко підкинуло, і Семикін вважав за потрібне пояснити: — Ми рухаємось Бидлогонною вулицею — яка назва, така і її суть! Дорога уся була у вибоїнах, тому екіпаж постійно трясло та підкидало. Потім почався довгий, затяжний підйом по нещодавно укладеній бруківці, та трясло не менше. Коняці доводилося як слід напружуватися, щоб тягнути коляску вгору. — Припускаю, це не офіційна назва вулиці? —Іншого ви не почуєте від місцевих мешканців. Та й назва дуже влучна. Прошу мене пробачити за порівняння, але на цій дорозі й справді почуваєшся худобою! Екіпаж піднявся вгору, і вулиця помітно змінилася, стала ширшою, та й трясти стало менше. Попереду з’явилася цегляна арка, по обидва боки якої височіли фальшиві зубчасті вежі. —Наша Тріумфальна арка, — весело промовив Петро Семенович. — Майже як у Парижі. Тільки в парижан вона одна, а у нас їх аж чотири. Хоч у цьому ми їх перевершили!
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx