22 Пасажири пароплава сідали у фаетони, екіпажі, на вози, а деякі рушили пішки по пологому піщаному підйому. Володимир озирнувся у пошуках вільного екіпажу. — Вибачайте, добродію, вам у місто? — почувся голос. Обернувшись, Володимир побачив того пана, який стояв поруч із ним на палубі; при ньому був лише невеликий шкіряний портфель. — Так, у готель. — Вам у який? — Я поки не знаю. — Виходить, я мав рацію, припустивши, що ви не місцевий і в Чернігові вперше. — Чоловік із задоволеним виглядом розсміявся, ніби зробив бог знає яке відкриття. — Місто наше хоч і губернське, але невелике, і тому нове обличчя одразу впадає в очі. Якщо бажаєте, можете скласти мені компанію. Допоможу вам знайти відповідний готель. — Буду дуже вдячний! — зрадів Володимир. Візник екіпажу прилаштував його багаж на задку коляски й обв’язав мотузкою, щоб не загубити дорогою. Володимир сів поруч із незнайомцем, і той наказав кучерові рушати, потім повернув усміхнене обличчя і підняв капелюха. —Якщо не заперечуєте щодо знайомства. Семикін Петро Семенович, адвокат, маю приватну практику. —Дуже приємно! Шульженко Володимир Іванович, після закінчення університету в Києві направлений на роботу лікарем до тутешньої міської лікарні. —Чудово! Вам у Чернігові раніше вже доводилося бувати? — Ні, вперше. Ви знаєте, чому на пристані було стільки поліції?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx