«В’язень Неба» Карлоса Руїса Сафона

11 Я гадав, що батько всміхнеться наФермінів дотеп, але побачивши, що він, схоже, не збирається перери- вати своюмовчанку, скинув на нього краєм ока. Сем- пере-старший, здається, не тільки не побачив нічого кумедного в цьому безглуздому жарті, але й мав та- кий замислений вираз обличчя, наче сприйняв цю пропозицію всерйоз. — Хто б міг подумати, що Фермін раптом так влу- чить у яблучко, — пробурмотів батько. Янедовірливо поглянув на нього. Може, та грошо- ва посуха, що впала на нас останніми тижнями, зреш- тою пошкодила здоровий глузд мого вітця. — Тільки не кажи, що збираєшся дозволити ходи- ти по книгарні у підштаниках. — Ні-ні, не це. Річ у вітрині. Допіру, як ти це сказав, мені дещо спало на думку… Може, ми ще встигнемо врятувати різдвяні продажі. Він зник у підсобнійкомірчині йневдовзі повернув- ся, убравшись у свій традиційний зимовий одяг: те саме пальто, той самийшалик і капелюх, знайомі мені ще з дитинства. Дружина не раз висловлювала підо­ зру, що мій батько не купляв собі одягу з 1942 року, і всі ознаки вказували на те, що Беа має цілковиту рацію. Надіваючи рукавиці, він невиразно всміхався, а очі його набрали того майже дитячого блиску, який з’являвся в батька тільки перед великими справами. — Лишаю тебе одного ненадовго, — повідомив він. — Мені треба вийти у справах. — А можна поцікавитися, куди ти йдеш? Батько підморгнув мені. — Це сюрприз. Скоро все сам побачиш.

RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx