«В’язень Неба» Карлоса Руїса Сафона
15 — Але ж панотець майже такий самий баламут, як і я, — захищався Фермін. — Коли б не ряса… Я саме пригадував цю суперечку, мугикаючи в лад із трубоюмаестро Армстронґа, коли почув, як дзвіно- чок, почеплений над дверима до книгарні, легенько задзеленчав. Япідвів очі, гадаючипобачитибатька, що повернувся зі своєї таємної місії, або ж Ферміна, готового заступити на денну зміну. — Доброго ранку! — почувся з порога чужий го- лос, глухий і деренчливий. 3 П роти світла, що линуло з вулиці, силует чолові- ка здавався деревом, яке шарпає вітер. Відвіду вач спирався на ціпок і був одягнутий у темний костюм старосвітського крою. Постать його видава- лася похмурою і лиховісною. Він ступив до крамни- ці, помітно кульгаючи. Невеличка лампа, що стояла на прилавку, освітила побите часом обличчям. Якусь мить відвідувач розглядав мене, неквапливо щось обмірковуючи. Було в його погляді, вичікувальному й корисливому, щось від хижого птаха. — Ви сеньйор Семпере? — Мене звати Даніель. Сеньйор Семпере — мій батько, але його зараз тут немає. Я можу вам чимось допомогти? Відвідувач пропустив моє запитання повз вуха і почав походжати по книгарні, оглядаючи кожен сантиметр із цікавістю, що межувала з жадібні стю. Кульгавість, від якої він страждав, змушувала
Made with FlippingBook
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx