«В’язень Неба» Карлоса Руїса Сафона
23 лося зупинитися й озирнутись. Діставшись до Ла- Рамбли, незнайомець попрямував до порту. Бульвар потопав у традиційних різдвяних прикрасах, а вітрини багатьох крамниць були оздоблені вогниками, зіроч- ками й ангеликами, які звіщали про всілякі гаразди, котрі мали, як обіцяло радіо, неодмінно настати. У ті роки Різдво ще зберігало свій загадковий чар. Сніжні порошинки, які танцюють у променях кволо- го зимового світла, погляди й прагнення людей, що живуть у мовчазних сутінках, надавали цим декора- ціям слабкого відтінку правдивості, у яку могли ще повірити принаймні діти й ті, хто навчився забувати. Можливо, саме тому я ще виразніше усвідомив, що серед усього цього химерного різдвяного дійства не було іншого такого персонажа, котрий був би на вигляд таким несвятковим і нетиповим, як той див- ний незнайомець, за яким я йшов назирцем. Він поволі шкутильгав бульваром, часто затримуючись коло яток із птахами чи квітами й розглядав папугу або троянду з таким захватом, наче ніколи раніше їх не бачив. Кілька разів він підходив до численних газетних кіосків і гаяв час, розглядаючи обкладинки журналів, титулки газет, обертаючи стенди з листів- ками. Здавалося, ніби незнайомець ніколи раніше тут не був: він поводився наче дитина або турист, який потрапив на Ла-Рамблу вперше. Хоча діти й туристи зазвичай випромінюють довкола себе ауруневинної простодушності того, хто не знає, ку- ди йому подітися від усіх цих вражень, а від цього суб’єкта невинністю і не пахло, навіть якби його поблагословив маленький Ісусик, перед надбрамною
Made with FlippingBook
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx