16 Бо знаю, що, коли екіпаж зупиниться на ніч, не зможу дозволити собі виказати хоч комусь цю вразливість. Отож я сиджу. Сиджу й дивлюся у вікно: розум кипить, тіло нидить, сльози котяться, а я тим часом потроху розв’язую вузли на моїх бідолашних ушкоджених стрічках. Золоті шовковисті відростки обабіч мого хребта здаються зламаними. Вони болять і печуть від грубих сплетінь, зав’язаних капітаном Фейном, здригаються від кожного доторку і змушують скреготіти зубами. Минають години поту, тремтіння й гримас болю, однак мені вдається розв’язати вузли. — Нарешті, — бурмочу я, стягуючи останній. Розправляю плечі, і шкіра болить там, де виростає кожна стрічка — по дванадцять із кожного боку, від лопаток і майже до самого вигину попереку. Я простираю усі двадцять чотири відростки, наскільки можу у цьому тісному просторі, заспокоюючи їх ніжними доторками і сподіваючись, що це допоможе полегшити нидіння. Вони лежать на підлозі екіпажа та лаві, зморщені і мляві. Навіть їхній золотий колір дещо втратив звичний полиск, і тепер вони скидаються на потьмяніле золото, що потребує полірування. Я тремтливо видихаю; пальці печуть від тривалого розплутування кожного вузла. Мої стрічки ще ніколи так не боліли. Я настільки звикла приховувати їх, тримати у таємниці, що ніколи не користувалася ними так, як на тому піратському кораблі, й це очевидно. Даючи їм відпочити, я продовжую оглядати тіло в останніх уривках сірого денного світла. Плече й голова болять після того, як карета перекинулася і мене з неї витягли у полон Червоні Лотри. Також у мене трохи тріснула нижня губа, але я заледве це відчуваю. Разючіше болить щока, по якій мене вдарив капі-
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx