Я лишаюсь усередині нерухомого екіпажа, дослухаючись до шуму, здійнятого солдатами. Коні обабіч затуляють мені більшість виду з вікна, де хутко рухаються затінені постаті, виконуючи те чи інше завдання. Після майже пів години чекання я звиваюсь у нагальній потребі помочитися. Тіло обурюється, спрага й голод відмовляються залишатись непоміченими, виснаження оповиває кінцівки, мов бурхливе море, що хоче затягти мене углиб. Я просто хочу поспати. Заснути й не прокидатись, доки не вщухне увесь біль — фізичний та емоційний. Не зараз, нагадую собі. Я поки не можу відпочивати. Щипаю себе за руку, змушуючи відчуття лишатись насторожі; вуха намагаються просіювати безліч зовнішніх звуків, поки згасає останнє світло і натиск ночі огортає мене прохолодною ковдрою. Спершись головою на стіну екіпажа, я на мить стуляю повіки. Всього на мить, кажу собі. Просто щоб ущух вогонь в опухлих очах, просто щоб полегшити численні болі. Всього на мить… Мене хилить убік, і очі хутко розплющуються, коли лунає звук ключа у замку. Двері екіпажа зненацька розчахуються так само швидко, як я хапаю повітря, і ось він — загрозливо стоїть під покровом темряви, зміряючи мене порожнистими очима. Командувач Ріп.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx