23 На жаль, мій шлунок, здається, не розділяє моєї впертої волі, бо саме тоді огидно гучно починає бурчати. Командувач примружується від звуку, ніби той ображає його особисто: — Ти голодна. Я закотила б очі, якби не була так нажахана. — Авжеж, я голодна. Я сиділа в цьому екіпажі увесь день, а Червоні Лотри не те щоб щедро нагодували нас після того, як схопили. Якщо неповага в моєму голосі його й дивує, він цього не показує. — Жар-пташка має гострий дзьоб, — бурмотить він, метнувшись поглядом до пір’я на рукаві моєї шуби. Від прізвиська я наїжачуюся і стискаю щелепу. Щось у ньому є. Чи, може, щось є у мені після пережитого пекла. Що б це не було, обставини чи зіткнення норовів, мене починає охоплювати гнів. Я намагаюся стримати реакцію, мов пружина у мишоловці, але вона не вгамовується. Мушу лишатися незворушною, недоторканою. Мушу бути каменем посеред його бурхливого потоку. Я зараз у самій гущавині, вразливіша, ніж коли-небудь, і не можу дозволити себе змести. Командувач нахиляє голову. — Лишишся в наметі отут, — каже, вказуючи рукою ліворуч. — Тобі принесуть їжу й воду. Відхоже місце — на західному краю табору. Я чекаю інших інструкцій, або погроз, або насильства, але їх немає. — І це все? — питаю з недовірою. Він закидає голову дуже властивим фейрі рухом, і я мигцем бачу верхній шип поміж його лопаток. — Чого ти очікувала? — Ти найстрахітливіший командувач в усій Ореї, — примружуюся я. — Не очікувала нічого, крім поведінки, що виправдовує твою репутацію.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx