24 Щойно слова вистрибують з мого рота, він нахиляється, спираючись руками об корпус екіпажа й виставляючи напоказ лихі шипи уздовж передпліч. Тьмяно-сіра переливчаста луска в нього на вилицях виблискує, мов срібний клинок, окремим попередженням. Мій вдих зупиняється напівдорозі, застрягаючи у грудях, мов сироп, і забиваючи горлянку. — Оскільки ти вже, здається, уявляєш характер особи, яка тебе ув’язнила, не витрачатиму твій час на будь-які пояснення, — каже Ріп низьким голосом, і в кожному слові чується прохолодний відтінок. — Ти наче розумна жінка, тож мені не треба тобі пояснювати, що ти не можеш піти. На самоті ти замерзнеш тут на смерть, та й усе одно я тебе знайду. Серце моє галопує у грудях, обіцянка балансує на межі з погрозою. Я тебе знайду. Не його солдати мене знайдуть, а він особисто. У мене немає сумнівів, що, якщо спробую втекти, він переверне всі Пустища, полюючи на мене. І справді мене знайде. Така вже у мене вдача. — Король Мідас уб’є тебе за те, що забрав мене, — відповідаю йому, хоч усе тіло й прагне зіщулитись від його близькості, від його панівної присутності, що заповнює собою увесь екіпаж. Кутик його рота вигинається разом із шипами: — Чекаю з нетерпінням, щоб він спробував. Його пиха скручує мені шлунок, та проблема в тому, що я знаю — його самовпевненість виправдана. Навіть без могутньої прадавньої магії фейрі, яку я в ньому відчуваю, він воїн до кісток. Когось із такими м’язами, що хизуються силою, та поведінкою, що виказує смертоносність, мені не хотілося б підпускати до Мідаса. Мабуть, якісь мої думки просочились крізь тріщини стоїцизму, бо Ріп випростується, і вираз його змінюється на милість:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx