8 Що колись було легким, мов пір’їнка, тепер подужають підняти лиш декілька людей разом. Що колись несло в собі барву старовини й історії, нині сяє, мов нове. Навіть троянд в атріумі торкнулося золото; вони ніколи вже не зродять новий пуп’янок і не сповнять повітря пахощами. Я виросла у замку Гайбелл. Знала кожен грубий камінь і плямистий проліт сходів. Знала нерівності темного дерева на віконних рамах. Досі пам’ятаю на доторк батьків трон із каменю й діамантів, видобутих у горах на сході. Інколи я прокидаюся серед ночі, заплутавшись у пастці золотих простирадл, і не розумію, де я. Більше геть не впізнаю цього місця. Найчастіше не впізнаю навіть себе. Почесні гості п’яніють від лоску й розкошів, благоговіють перед точністю зміни кожної поверхні і славлять силу Мідаса. Та я сумую за колишнім виглядом Гайбелла. За кожним сірим закапелком, кожним грубим кріслом, навіть за огидними блакитними гобеленами з моєї колишньої спальні. Дивовижно, наскільки починаєш сумувати за тим, чого тебе позбавили. Я знала, що бідкатимуся про втрату контролю над Шостим Королівством, ще коли погоджувалася на шлюб. Знала, що оплакуватиму батькову смерть. Знала навіть, що сумуватиму за звертанням на старі ім’я й титул — принцеса Маліна Кольєр. Однак я ніколи не очікувала, що сумуватиму за самим палацом. Такого я передбачити не могла. Однак — кімната за кімнатою, предмет за предметом — усе змінилося на моїх очах аж до кожнісінької подушки та келиха для вина. Не заперечуватиму, спершу це захоплювало. Золотий замок у засніжених горах видавався казковим, і король мусив зробити мене королевою. Мій шлюб забезпечував можливість лишитися тут, удома, і продовжити мій королівський рід. Однак зараз я сиджу у своїй позолоченій вітальні, давно позбавлена наївності. У мене немає спадкоємців, немає ро-
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx