10 — А ти бажаєш заспівати? — різко відповідаю я, хоча насправді це питання суперечливе, бо… — Я бажаю робити все, аби потішити мою королеву, — ширшає його усмішка. Фальшива відповідь фальшивого компаньйона. Це все, чим є ці придворні. Облудники. Пліткарі. Надіслані до мене, щоб відволікати і розважати. Мовби я якась дурна і самовдоволена жінка, що потребує цілодобового бездумного відпочинку. Однак Тіндалла зараз немає — здимів у П’яте Королівство, де, безперечно, схилятимуться до ніг Золотого Короля. Мідасу це надзвичайно сподобається, і мене це влаштовує. Бо поки він там, я тут. Я вперше у Гайбеллі без його сліпучої присутності. Це мов знак від Великих Небес. Немає потреби зважати на думку чоловіка. Потреби схилятися перед королем. Немає й золотої ляльки, що завжди обабіч нього; уособлення жадоби, що виправдовує огидну брехню. Це мій шанс. Поки Тіндалл у від’їзді, заклопотаний підкоренням П’ятого Королівства, у мене з’явилася можливість, яку я не змарную. Я можу більше й не впізнавати стін цього замку, та це досі мій замок. У мене досі амбіції тієї маленької дівчинки, яка ще не усвідомила, що не володіє магією, дівчинки, яку батько ще не віддав Тіндаллу, засліплений блиском його золота. Утім, мене золото не приголомшує. Вже ні. Бо моєю мрією, моєю роллю, моїм зобов’язанням завжди було правити Гайбеллом. Не підкорятися чоловіку, не дати відштовхнути себе вбік, не терпіти ставлення, мов до розпещеної простачки. Тіндалл Мідас заволодів усім, потьмарив усе моє життя. А я йому дозволила. Мій батько йому дозволив. Усе це кляте королівство йому дозволило.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx