13 Але зараз… На руках моїх кров, хоча шкіра й не поплямована червоним. Я відчуваю її там із кожним дотиком кінчика пальця, мовби правда вкарбована у лінії долі на моїх долонях. Моя провина. Смерть Сейла, біль Рісси, зникнення Діґбі — все це через мене. Переводжу погляд на захмарене небо, хоч насправді й не бачу біло-сірої мли. Натомість за скронями й далі опадають, немилосердно кружляючи, спогади, приземляючись у глибині очей. Бачу, як скаче геть Діґбі, його обрис, що віддаляється, витиснений між чорнотою неба й білизною землі. Бачу червоне полум’я, що тріщить на лапах вогняних пазурів, сніговий порох, що злітає з-під корабля піратів, мов хвилі в замерзлому морі. Бачу, як плаче Рісса, а капітан Фейн нависає над нею з паском у руці. Та здебільшого бачу Сейла. Бачу, як проколює його серце лезо клинка капітана, мов веретено палець; кров скрапує червоними нитками, прив’язаними до калюжі на землі. Я досі відчуваю крик, що вирвався з мене, коли його тіло осіло, піймане моїми долонями та гіркими руками Смерті. Горло дере й пече — наслідки ночі, що, здавалось, ніколи не закінчиться. Спершу воно лементувало, приголомшене горем, а тоді стиснулося, позбавивши будь-якої надії дихати. У ньому застряг клубок, коли Червоні Лотри прив’язали тіло Сейла до щогли спереду корабля, лиховісно глузуючи над його іменем, що означає «вітрило», — підвішуючи його до безвітрильного корабля. Ніколи не забуду, як його заціпеніле тіло висіло там і вітер шрупляв снігом у незмигні блакитні очі. Так само ніколи не забуду, як з усіх сил, що мала, виштовхнула його тіло за борт, аби не дати піратам і надалі глумитися і зневажати його.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx