14 Мої стрічки нидять, пульсуючи від спогадів про те, як я перерізала мотузки, що його тримали, й тягнула холодне тіло грубими дерев’яними дошками. Він був першим моїм другом за десять років, і лиш на такий нетривалий час, перш ніж мені довелося спостерігати його жорстоке вбивство. Він не заслужив такого кінця. Не заслужив безіменної могили в порожнечі Пустищ, похований в океані снігу. Усе гаразд, усе гаразд, усе гаразд. Я замружуюсь, і його голос відлунює у мене в голові, пронизуючи серце. Сейл намагався підбадьорити мене, збудити в мені силу духу й хоробрість, однак ми обидва знали правду. Щойно моя карета перекинулась і Червоні Лотри схопили нас, нічого не могло бути гаразд. Він знав це, та однак намагався захистити мене, оберігати мене до останнього свого подиху. Запалене горло подразнюється болісним схлипуванням, мов задирка ниткою. Мої золоті очі печуть, коли обвітреною щокою стікає чергова солона крапля. Може, мене карають Великі Небеса — ті, від яких походять усі боги й богині. Може, те, що трапилося, — попередження, що я вийшла за межі, що мусила пам’ятати про жахи зовнішнього світу. Я була в безпеці. На верхівці замерзлої гори, у найвищій точці в золотому замку, в безпеці у своїй позолоченій клітці. Однак я стала нетерплячою. Жадібною. Невдячною. Так мені й треба. Це моя провина. За ці далекосяжні думки, за те, що прагнула більшого, ніж мала. Відчуваю, як тремтять мої обм’яклі стрічки, мовби хочуть піднятись і потертись об розпухлу щоку, втішити мене. Однак я на це не заслуговую. Сейла вже ніколи не втішить його матір. Ріссу не втішать чоловіки, які обіймають та платять їй за час у ліжку. Мідас не втішиться, доки на нього марширує армія.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx