ДЖУЛЬЄТТА Я більше не кричу, коли прокидаюся. Мені не робиться зле від вигляду крові. Я не здригаюся перед пострілом. Я більше не вибачатимуся за те, що вижила. А втім… Я лякаюся від звуку, з яким розчиняються навстіж двері. Тамуючи зойк, я розвертаюся і за звичкою хапаюся за руків’я напівавтоматичної рушниці, яка висить збоку в чохлі. —Джей, у нас серйозні проблеми. Примруживши очі, Кенджі пильно дивиться на мене, впершись руками в боки, від чого на його грудях напинається футболка. Це зла версія Кенджі. Стурбована версія Кенджі. Минуло шістнадцять днів, відколи ми захопили Сектор 45 — відколи я проголосила себе головнокомандувачкою «Відродження». Відтоді не сталося нічого. Тому мені дуже неспокійно. Щоранку я прокидаюся з відчуттям жаху і водночас приємного збудження, уявляючи, як отримую неминучі повідомлення від недружніх держав, що не визнаю´ть моєї влади і проголошують нам війну — і от, нарешті, цей момент, здається, настав. Я глибоко вдихаю, розминаю шию і зустрічаюся поглядом із Кенджі. —Що сталося? Він стискає губи. Дивиться у стелю. —Ну… хочу, щоб ти знала, що я у цьому не винен. Окей? Я просто хотів допомогти. Я трохи лякаюся. Суплюся. —Що таке? —Я, звісно, знав, що той довбень любить влаштовувати драми, але це вже всі межі переходить…
8 — Вибач… що? — я прибираю руку зі зброї, відчуваючи, як розслабляється тіло. — Кенджі, ти про що взагалі? Це не стосується війни? —Війни? Що? Джей, ти що, не слухаєш мене? У твого бойфренда зараз якийсь припадок, тому ти маєш піти заспокоїти його, поки цього не зробив я. Я роздратовано видихаю. — Ти зараз серйозно? Ти знову прийшов побазікати про дурниці? Боже, Кенджі, — я знімаю чохол зі спини і кидаю на ліжко позаду себе. — Що ти цього разу накоїв? —Бачиш? — Кенджі тикає в мене пальцем. — Бачиш, ти знову засуджуєш мене, принцесо. Чому так? Чому ти думаєш, що це я щось зробив не так? Чому саме я? — він схрещує руки на грудях і промовляє, стишивши голос: — Якщо чесно, хотів із тобою поговорити про дещо, бо мені здається, що тобі як головнокомандувачці не варто проявляти особливого ставлення до певних людей, але… Раптом Кенджі завмирає. Разом зі скрипом дверей він здіймає вгору брови, а після ледь чутного клацання я помічаю, як розширюються його зіниці; чую приглушений шурхіт — і от в його потилицю впирається дуло пістолета. Кенджі витріщається на мене, промовляючи кілька разів самими губами слово «психопат». «Психопат», про якого йдеться, підморгує мені й усміхається так, наче це не він зараз наставив пістолет на нашого спільного друга. Я намагаюсь втамувати сміх. — Продовжуй, — мовить Варнер, усміхаючись. — Розкажи, будь ласка, як саме вона підвела тебе, коли нас очолила. — Гей… — Кенджі здіймає руки вгору, показуючи, що здається. — Я ніколи не казав, що вона нас підвела. Ти надто гостро реагуєш… Варнер злегка штурхає Кенджі зброєю по голові.
9 — Недоумок. Кенджі розвертається. Видирає пістолет із Варнерової руки. —Та що з тобою, блін, таке, старий? Я думав, у нас із тобою мир. —Так і було, — з холодом у голосі каже Варнер. — Поки ти не поліз до мого волосся. —Ти ж просив, щоб я тебе підстриг… —Нічого такого я не просив! Я хотів, щоб ти кінчики мені підрізав! —Я так і зробив. — Оце, — каже Варнер, розвертаючись, щоб я оцінила збитки, — це по-твоєму називається підрізати кінчики, некомпетентний ти йолопе… Я хапаю ротом повітря. Ззаду Варнерове волосся перетворилося на зазубрений хаос; де-не-де бракує цілих пасм. Дивлячись на витвір своїх рук, Кенджі зіщулюється. Прокашлюється. —Що ж, — бурмоче він, запихаючи руки в кишені, — краса — річ дуже суб’єктивна, старий. Варнер наставляє на нього ще один пістолет. —Агов! — кричить Кенджі. — Я не підтримую насилля у стосунках, — а тоді, тикаючи на Варнера, додає: — Я не підписувався на це лайно! Варнер пильно дивиться, як Кенджі задкує, поспішаючи вийти з кімнати до того, як Варнер отримає ще одну можливість якось відреагувати; і от, коли я вже готова зітхнути з полегшенням, Кенджі просовує голову у двері й промовляє: —Мені здається, що стрижка вийшла дуже милою. …і Варнер хряскає дверима перед його обличчям. Вітаю в новому житті, де я головнокомандувачка «Відродження».
10 Варнер досі стоїть обличчям до зачинених дверей, тоді видихає, і я помічаю, як зникає напруга з його плечей, а тоді чіткіше бачу, який безлад наробив на його голові Кенджі. Густе, розкішне, золоте волосся Варнера — визначна риса його вроди — покремсали недбалі руки. Катастрофа. —Аароне, — ніжно кажу я. Він нахиляє голову. —Ходи сюди. Варнер повертається, дивиться на мене краєм ока, наче зробив щось таке, чого має соромитися. Я забираю зброю з ліжка і звільняю йому місце біля себе. Він сідає на матрац і сумно зітхає. —Я потвора, — тихо промовляє Варнер. Я хитаю головою, усміхаючись, і торкаюся його щоки. —Навіщо ти дозволив йому тебе стригти? Варнер переводить погляд на мене, його очі круглі, зелені і збентежені. —Ти просила мене проводити з ним більше часу. Я сміюся вголос. —І тому ти дозволив Кенджі тебе підстригти? —Я не дозволяв йому себе стригти, — понуро бурмоче він. — Це було… — Варнер вагається, — це був жест товариськості. Це був акт довіри: я бачив, як мої солдати таке роблять. Хай там як, — мовить Варнер, відвертаючись від мене, — я все одно не знаю, як заводити друзів. —Що ж, — кажу. — То ми, виходить, друзі? Він сміється. —І? — я штурхаю його. — Хіба ж це не класно? Ти вчишся бути добрішим до інших. —Так, як скажеш, але я не хочу бути добрішим. Мені це не личить.
11 —А я думаю, тобі ця риса ідеально пасує, — кажу я, підморгуючи. — Мені подобається, коли ти привітний. —Припустімо, — Варнер майже сміється, — Але добро мені не притаманне, кохання моє. Тобі доведеться бути терплячою до мого поступу. Я беру Варнера за руки. —Я гадки не маю, про що ти. Зі мною ти дуже добрий. Варнер хитає головою. —Я знаю, що обіцяв тобі привітніше ставитися до твоїх друзів — і я далі намагатимуся це робити — але я сподіваюся, що не змусив повірити тебе в те, що здатний втілити в життя щось настільки неможливе. —Що ти маєш на увазі? —Лише те, що сподіваюся не розчарувати тебе. Якщо постаратися, я можу вичавити із себе певний рівень доброзичливості, але ти мусиш знати, що мені не цікаво ставитися до когось так, як я ставлюся до себе. Це, — мовить він, торкаючись вільного простору між нами, — виняток із дуже жорсткого правила, — Варнер затримує свій погляд на моїх губах, торкається рукою моєї шиї. — Це — ніжно промовляє він, — дуже, дуже незвично. Я завмираю… …перестаю дихати, говорити, думати… Варнер ледь торкається мене, а серце вже шалено калатає; спогади накочуються, наче хвилі: вага його тіла, аромат шкіри, тепло від його дотику, різкі вдихи, слова, що він каже у темряві. Здається, наче в судинах пурхають метелики, та я намагаюся їх відігнати. І все одно відчуття такі нові, його дотик, шкіра, запах, усе таке нове, таке незнанне і таке неймовірне… Він усміхається, нахиляючи голову набік; я копіюю його жест, а Варнер робить один легкий вдих і злегка розтуляє
12 губи. Від цього я завмираю, здається, наче мої легені зараз виваляться на підлогу. Я намацую пальцями його сорочку в передчутті того, що буде далі. —Знаєш, мені доведеться поголити голову, — промовляє Варнер… …і відсовується. Я ошелешено дивлюся на нього, а він все ніяк мене не поцілує. —І я щиро сподіваюся, — продовжує хлопець, — що коли повернуся, ти досі мене кохатимеш. Він підводиться і йде, а я на пальцях однієї руки перераховую, скількох убила, і дивуюся, як легко я втрачаю самовладання поряд із Варнером. Він махає мені на прощання, а я киваю йому у відповідь, намагаюся відновити свій здоровий глузд і падаю навзнак на ліжко, голова йде обертом, ускладнення від війни та миру лягають тягарем на мою голову. Я, звісно, не думала, що вести когось за собою — це просто, але чомусь здавалося, що буде легше. Я щомиті сумніваюся щодо прийнятих рішень. Щоразу шалено дивуюся, коли якийсь солдат виконує мої накази. Ще сильніше мене жахає те, що нам — що мені — доведеться ще багатьох убити, перш ніж у світі знову запанує порядок. Хоча найбільше мене все-таки дивує тиша. Минуло шістнадцять днів. Мені відбирає мову, коли думаю про те, що буде далі, про наші плани на майбутнє; ми вшанували пам’ять загиблих у бою і пообіцяли впровадити зміни. Кастл, дотримуючись свого слова, вже занурився з головою в роботу, намагаючись виправити проблеми із землеробством, зрошенням і, головне, вигадати, як переселити цивільних із бараків. Робитиметься це поступово, відбудова буде повільна
13 і ретельна — і ця битва може тривати століття. Гадаю, усі ми це розуміємо. І якби мені треба було непокоїтися виключно за цивільних, я почувалася б спокійніше. Втім я непокоюся тому, що надто добре розумію: якщо наступні десятиліття ми витрачатимемо на війни, нам не вдасться нічого виправити у цьому світі. Але я готова до битви. Мені не хочеться, але я охоче піду на війну, якщо так нам вдасться щось змінити. Якби ж все було так просто. Зараз найдужче мене бентежить моя найбільша проблема. Для війни треба вороги, а я не можу нікого знайти. За шістнадцять днів, відколи вистрелила Андерсонові в голову, я зіткнулася з нульовим спротивом. Ніхто не спробував мене заарештувати. Інші головнокомандувачі не виступили проти мене. Жоден із керівників решти п’ятисот п’ятдесяти чотирьох секторів цього континенту не втік, не проголосив мені війну і не сказав про мене жодного лихого слова. Ніхто не протестує; люди не бунтують. «Відродження» залишається чомусь осторонь. Удає. І от це мене тривожить до нутра. Ми опинилися у дивній патовій ситуації, застрягли в нейтральному становищі, а мені так хочеться перейти до активних дій. Хочеться робити більше для мешканців Сектору 45, для Північної Америки і для цілого світу. Але ця дивна тиша вибиває землю з-під ніг. Ми були впевнені, що після смерті Андерсона інші головнокомандувачі повстануть і накажуть своїм арміям нас знищити, знищити мене. Натомість світові лідери чітко вказали на нашу нікчемність: вони ігнорують нас, наче ми нав’язливі мухи під скляним ковпаком, тож ми можемо лише дзижчати, б’ючи поламаними крилами об стінки, доки нам стане кисню. Сектору 45 дозволили робити, що заманеться; нам дали
14 автономію і владу, нам дозволили переглянути інфраструктуру нашого сектору без зовнішніх впливів. Інші регіони вдають, що світ зовсім не змінився. Сталося так, що наша революція відбулася у вакуумі. А нашу в ній перемогу применшили до таких нікчемних розмірів, що може здатися, наче її взагалі не існує. Ігри розуму. До мене постійно навідується Кастл, постійно щось мені радить. Це він підказав мені бути активнішою — взяти ініціативу у власні руки. Він сказав, що варто більше спілкуватися з людьми замість того, щоб тривожно і насторожено чекати. Я мушу заявити про себе. Кастл сказав, я маю оголосити про своє право на владу. Зайняти своє місце за столом. Зібрати союзників, перш ніж йти на штурм. Вийти на зв’язок з іншими п’ятьма головнокомандувачами. Я можу виступати від імені Північної Америки — а як щодо решти світу? Що скаже Південна Америка? Європа? Азія? Африка? Океанія? Кастл порадив зібрати міжнародну конференцію світових лідерів. Поспілкуватися з ними. Кастл порадив спершу закликати до миру. — Вони помирають від цікавості, — сказав мені Кастл. — Сімнадцятирічна дівчина керуватиме Північною Америкою? Якась мала вбиває Андерсона і проголошує себе правителькою цілого континенту? Панянко Феррас, ви розумієте, які важелі впливу маєте? Використайте їх на користь собі! —Я? — приголомшено перепитую. — Які ще важелі? Кастл зітхає. —Ви, безперечно, дуже хоробрі як на свій вік, панянко Феррас, але мені прикро бачити, що ваша юність так тісно поєднана з недосвідченістю. Спробую пояснити простіше: у вас є надлюдська сила, практично непроникна шкіра,
15 убивчий дотик, вам лише сімнадцять, а ви вже власними руками повалили деспота, який тероризував народ. І ви досі сумніваєтеся, що здатні налякати світ? Я здригаюся. —Старі звички, Кастле, — тихо промовляю. — Погані звички. Але ви, звісно, маєте рацію. Безперечно, ваша правда. Кастл зміряє мене уважним поглядом. —Ви маєте розуміти, що одностайна, загальна німота ваших ворогів — це не звичайний збіг обставин. Вони без жодних сумнівів уже обговорили цю ситуацію між собою — і вирішили діяти саме так, бо вони вичікують, — каже Кастл і хитає головою. — Вони чекають на ваш наступний крок, панянко Феррас. І я благаю вас гарно його обміркувати. Тому я вчуся. Я зробила так, як радив Кастл, і три дні тому відрядила Делайло з посланням до решти п’яти головнокомандувачів «Відродження». Я запросила їх сюди, у Сектор 45, на конференцію світових лідерів, що відбудеться наступного місяця. Першу відповідь я отримала лише за п’ятнадцять хвилин до того, як у мою кімнату увірвався Кенджі. Океанія погодилася. І я не до кінця розумію, що це може означати. ВАРНЕР Останнім часом я сам не свій. Чесно кажучи, я так давно не почувався собою, що вже починаю замислюватися над тим, чи знав взагалі себе колись. Не кліпаючи я глипаю в дзеркало, в кімнаті чутно клацання ножиць. Я дивлюся на своє розмите відображення, і розумію, як я схуд: щоки позападали, очі збільшилися, вилиці стали виразнішими. Я понуро і водночас механічно зістригаю волосся і залишки мого марнославства падають до ніг.
16 Мій батько мертвий. Я заплющую очі, тамуючи невчасну напругу в грудях, поки ножиці безперервно клацають у стисненому кулаці. Мій батько мертвий. Минуло тижнів зо два, відколи його вбили, відколи моя кохана двічі вистрелила йому в чоло. Вбивши його, вона зробила мені послугу. Джульєтта відважніша за мене: вона спустила курок, чого ніколи не зміг би зробити я. Батько був монстром. І він точно заслуговував на гірше. А втім… Біль. Я роблю глибокий вдих і розплющую очі, радіючи, що мені вдалося побути на самоті; відчуваю вдячність за нагоду відірвати від себе шматок плоті. У цьому є якийсь дивний момент катарсису. «Моя мама мертва — думаю я і проводжу електричним лезом по черепу. — Мій батько мертвий, — думаю, поки волосся падає на підлогу. — Все, ким я був, усе, що зробив, усе, ким я є, — результат союзу їхніх дій і бездіяльності». І потому як їх не стало, починаю розмірковувати над тим, а хто, власне, я такий? Готово, голова поголена, машинка вимкнена. Я прикладаю долоні до чола, роздумуючи про кінець свого марнославства, і нахиляюся до дзеркала, намагаючись вловити відображення того чоловіка, яким я став. Почуваюся старим і стривоженим, серце і розум охопила війна. Останнє, що я сказав своєму батькові… — Агов. Серцебиття раптово пришвидшується, я розвертаюся і миттю напускаю маску безтурботності на обличчя. —Привіт, — промовляю я, намагаючись сповільнити рух власних кінцівок, змахуючи водночас пасма волосся зі своїх плечей.
17 Джульєтта дивиться на мене великими очима, такими красивими і такими стурбованими. Я пригадую, що треба усміхнутися. —Ну, який я маю вигляд? Сподіваюся, не надто жахливий? —Аароне, — тихо промовляє вона. — З тобою все добре? — Усе прекрасно, — кажу і знову кидаю погляд у дзеркало. Проводжу рукою по м’якому і водночас колючому, не довшому за пів сантиметра волоссю і дивуюся з того, як стрижці вдалося зробити мій вигляд ще суворішим — і більш відстороненим. —Мушу зізнатися, що я себе не впізнаю, — кажу вголос, намагаючись вичавити із себе сміх. Я стою посеред ванної кімнати у самих боксерках. Ніколи ще моє тіло не було таким струнким, вигини м’язів ніколи не окреслювалися чіткіше; різкі лінії гармоніюють тепер із грубою стрижкою, від чого я здаюся диким і настільки несхожим на себе, що відводжу погляд від дзеркала. Джульєтта стоїть переді мною. Вона кладе руки на мої стегна і тягне вперед; я злегка спотикаюся, піддаючись її поштовху. —Що ти робиш? — запитую і, коли зустрічаюся з нею поглядом, бачу в ньому ніжність і занепокоєння. Щось усередині мене обривається. Я відчуваю, як спадає напруга з плечей, притягую її до себе, роблячи при цьому глибокий ковток повітря. —Коли ми про це поговоримо? — запитує Джульєтта, промовляючи слова в мої груди. — Про все це. Про все, що сталося… Я здригаюся. — Аароне.
18 —Усе добре, — брешу. — Це через волосся. —Ти знаєш, про що я. Я відводжу погляд. Дивлюся у безвість. Якусь мить ми обоє мовчимо. Зрештою тишу порушує Джульєтта. — Ти засмутився через мене? — шепоче вона. — Через те, що я його пристрелила? Відчуваю, як завмирає моє тіло. Бачу, як ширшають її очі. — Ні… ні, — промовляю я надто швидко, хоча саме так і думаю. — Звісно, що ні. Річ не в цьому. Джульєтта зітхає. —Не впевнена, чи ти в курсі, — нарешті каже вона, — але в тому, щоб оплакувати втрату свого батька немає нічого поганого, навіть якщо він був жахливим негідником. Чуєш? — вона пильно дивиться на мене. — Ти не робот. Я ковтаю клубок, який збирається в горлі, і обережно виплутуюся з її обіймів. Цілую її в щоку, а тоді якийсь час просто стою, притулившись до її шкіри. —Мені треба прийняти душ. Джульєтта видається спантеличеною і засмученою, але я не знаю, що ще мені зробити. Річ не в тому, що мені не подобається її товариство, але просто зараз дуже хочеться побути самому, і я не знаю, як іще це влаштувати. Раніше, коли мені хотілося побути наодинці, я ставав під душ. Йшов у ванну. Вирушав на довгу прогулянку. І я часто це роблю. Коли нарешті я повертаюся в ліжко, Джульєтта вже міцно спить. Мені хочеться торкнутися до неї, притягнути до себе її ніжне, тепле тіло, але мене наче паралізувало. Жахливий
19 напівсмуток змушує мене почуватися співучасником цієї темряви. Мене непокоїть думка, що мою журбу розтлумачать як схвалення вчинків батька, самого його існування. Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно, тому не можу визнати, що горюю за втратою, не можу зізнатися, що мені взагалі є якесь діло до загибелі монстра, котрий мене виростив. І за відсутності здорової реакції я взагалі ніяк не реагую, мої почуття наче закам’яніли. «Ти засмутився через мене? Через те, що я його пристрелила?» Та я ненавидів його. Я ненавидів батька так, як ніколи й нікого раніше. Але я розумію, що вогонь справжньої ненависті не може горіти без кисню прихильності. Якби мені було байдуже, я ненавидів би менше, мені було б не так боляче. Моя марна прихильність до батька завжди була моєю найбільшою слабкістю. Тому я брешу, маринуючись у власній печалі, про яку не можу нікому розповісти, поки жаль поглинає серце. Я сирота. —Аароне? — шепоче Джульєтта, і я повертаюся у теперішній момент. —Так, любове моя? Вона рухається уві сні, штовхаючи своєю головою мою руку. Я відкриваю для неї свої обійми і не можу стримати усмішки. Джульєтта швидко заповнює порожнечу, притискаючись обличчям до моєї шиї, а тоді кладе свою руку на мою талію. Я заплющую очі ніби в молитві. Серце перезапускає ритм. —Мені тебе не вистачає, — каже вона так тихо, що я ледь вловлюю слова. — Я тут, — відповідаю, ніжно торкаючись до її щоки. — Я поряд, кохання моє.
20 Та дівчина хитає головою. І продовжує нею похитувати навіть попри те, що я міцніше стискаю її в обіймах, навіть коли Джульєтта знову провалюється в сон. А я думаю, що, можливо, вона і не помиляється. ДЖУЛЬЄТТА Сьогодні я снідаю наодинці — сама, але не самотня. У кімнаті повно знайомих облич, кожен чимось зайнятий: хтось спить, дехто працює, хтось із кимось розмовляє. Рівень енергії у цьому просторі прямо залежить від кількості спожитого кофеїну, і зараз тут, поки що, доволі тихо. Брендан, котрий від ранку сьорбає єдину чашку кави, перехоплює мій погляд і махає рукою. Я махаю у відповідь. З усіх нас лише йому насправді не треба кофеїн: дар генерувати електрику працює як резервний акумулятор для тіла. Він самодостатній. Чесно кажучи, його яскраво-біле волосся і блакитні, як лід, очі ніби випромінюють власну енергію, яку можна помітити навіть із протилежного кінця кімнати. Мені здається, Брендан тримає в руках чашку з кавою лише із солідарності з Вінстоном, котрий не може без неї жити. Останніми днями ці двоє нерозлучні — навіть коли Вінстон час від часу обурюється Брендановою надмірною життєрадісністю. Вони багато чого подолали разом. Усі ми багато подолали. Брендан й Вінстон сидять біля Алії, котра саме розгорнула свій скетчбук — без сумнівів вигадує щось нове й фантастичне, щось, що допоможе нам у бою. Я би склала їм компанію, але надто втомлена, щоб рухатися; тож підпираю однією рукою підборіддя і роздивляюсь обличчя своїх друзів, відчуваючи вдячність, що вони поряд. Шрами на обличчях Вінстона й Брендона переносять мене у час, який мені не
21 хочеться згадувати — у час, коли ми думали, що втратили їх назавжди. Хоча тоді ми втратили двох інших. Раптом мої думки стають надто важкими для безтурботного сніданку. Я відвертаюся. Починаю тарабанити пальцями по столу. Я мала би зустрітися за сніданком із Кенджі, бо саме так ми починаємо наші робочі дні, і це єдина причина, чому я досі сиджу голодна. На жаль, від його спізнення в мене починає бурчати в животі. Усі присутні тут зайняті нарізанням складених на купки пухких і апетитних на вигляд млинців. Сніданок у цілому направду спокусливий: малесенькі глечики з кленовим сиропом, картопля, яка парує, невеликі мисочки зі свіжонарізаними фруктами. Мушу сказати, що вбивство Андерсона і захоплення Сектору 45 відчинило нам двері до кращих сніданків. Утім, таке поліпшення, гадаю, цікавить виключно нас. Варнер ніколи з нами не снідає. Він майже весь час працює, навіть не переривається на їжу. Сніданок для нього — це ще одна нагода влаштувати робочу зустріч, тому він проводить його з Делайло, і я не впевнена, що він і тоді щось їсть. Здається, Варнер взагалі не отримує задоволення від їжі. Для нього це паливо, необхідне для функціонування тіла, справа, яку треба зробити попри те, що вона набридлива. Коли якось за вечерею він із головою занурився в чергову паперову роботу, я поклала на тарілку перед ним печивко, щоб подивитися на реакцію. Варнер глипнув на мене, тоді на папери, пошепки подякував і з’їв печивко, скориставшись ножем і виделкою. Здається, воно йому навіть не сподобалося. І це, безперечно, робить його повною протилежністю Кенджі, котрий обожнює їсти і котрий пізніше зізнався, що ледь не розридався, побачивши, як Варнер повівся з печивком. До речі, про Кенджі: те, що він ось так продинамив мене, більше ніж просто дивно, тому я починаю непокоїтися.
22 Збираюся зиркнути на годинник втретє і раптом помічаю біля свого столу Адама, котрий усім своїм виглядом показує, як йому зараз дискомфортно. — Привіт, — промовляю я трохи гучніше, ніж треба. — Як поживаєш? За останні два тижні ми перетиналися з Адамом кілька разів, але це завжди ставалося випадково. Досить сказати, що він зазвичай не стовбичить ось так переді мною навмисне, тому я дивуюся настільки, що ледь не пропускаю очевидне. Адам має кепський вигляд. Він якийсь неохайний. Пошарпаний. Надто виснажений. Насправді, я могла б заприсягтися, що Адам нещодавно плакав. Сподіваюся, не через наші невдалі стосунки. Стара звичка гризе мене, тривожить давні сердечні струни. Ми говоримо одночасно: —З тобою все добре? — запитую я. —Кастл хоче з тобою поговорити, — відповідає він. — Кастл відрядив тебе по мене? — мої почуття стихають. Адам знизує плечима. —Мабуть, я просто вчасно пройшов повз його кімнату. — Гм. Ну добре, — я силувано усміхаюся. Кастл завжди намагався налагодити між мною та Адамом добрі стосунки; йому не подобається напруга. — Він хоче бачити мене просто зараз? —Ага, — промовляє Адам і запихає руки у кишені. — Вже. —Добре, — відповідаю я. Усе це якось ніяково. Адам стоїть і чекає поки я зберу речі, мені хочеться відігнати його, сказати, щоб перестав витріщатися так на мене, що це дивно, що ми розійшлися назавжди, і що наші стосунки були дивними, що це він зробив їх такими, та я розумію, що він насправді й не ди-
23 виться на мене. Він прикипів поглядом до підлоги, ніби застряг у ній, ніби заблукав десь у власних думках. —Агов… усе гаразд? — знову запитую я, цього разу обережніше. Адам сполохано підводить погляд. —Що? — перепитує він. — Що, а… так, порядок. А ти часом не знаєш, гмм, — він прокашлюється і роззирається довкола, — ти не, емм… — Я що? Адам переминається з ноги на ногу, метаючи погляд по кімнаті. —Варнер ніколи не приходить на сніданок, еге ж? Я різко здіймаю брови вгору. —Ти Варнера шукаєш? —Що? Ні. Я просто цікавлюся. Ніколи його тут не бачив. Це якось, гмм, дивно. Я пильно дивлюся на Адама. Він мовчить. —Не так вже й дивно, — повільно промовляю я, роздивляючись його обличчя. — Варнер не має часу на спільні сніданки. Він зайнятий роботою. —Он як, — каже Адам і ніби здувається. — Шкода. —Серйозно? — суплюся я. Та, здається, Адам мене вже не чує. Він кличе Джеймса, той відставляє вбік свою тацю зі сніданком, а тоді ці двоє зустрічаються посередині кімнати і йдуть геть. Гадки не маю, чим вони займаються цілими днями. Втім, я ніколи і не цікавилася. Таємниця зникнення Кенджі розкрилася тієї миті, коли я увійшла у двері Кастлової кімнати: вони всередині, сидять, нахиливши голови один до одного. Для годиться я стукаю у двері.
24 —Привіт, — кажу. — Ви хотіли мене бачити? —Так, так, панянко Феррас, — радісно промовляє Кастл, підводиться на ноги і махає мені, щоб я заходила. — Прошу, сідайте. І, якщо ваша ласка, — він вказує у простір позаду мене, — зачиніть двері. Тієї миті я починаю нервувати. Я обережно ступаю у тимчасовий кабінет Кастла і зиркаю на Кенджі, бліде обличчя якого зовсім не розвіює мої страхи. — Що сталося? — запитую я, а тоді, звертаючись тільки до Кенджі, додаю: — Ти чому не прийшов на сніданок? Кастл пропонує мені сісти. Я так і роблю. —Панянко Феррас, — швидко промовляє він. — Ви отримали звістку від Океанії? — Даруйте? — Відповідь. Ви отримали першу відповідь на запрошення, чи не так? — Так, — повільно промовляю я. — Але про це ще ніхто не знає, сьогодні за сніданком я саме збиралася розповісти Кенджі… —Маячня, — уриває мене Кастл. — Усі все знають. Містер Варнер абсолютно точно знає. І лейтенант Делайло також. —Що? — я зиркаю на Кенджі, а той лише знизує плечима. — Як це взагалі можливо? — Тут нема чому дивуватися, панянко Феррас. Очевидно, що всю вашу кореспонденцію ретельно перевіряють. —Що? — мої очі розширюються від подиву. Кастл якось засмучено змахує рукою. — Час має велике значення, тому, якщо ваша ласка, я би… —Яке ще значення має час? — роздратовано запитую. — Як я можу вам допомогти, якщо не розумію, про що йдеться?
25 Кастл стискає перенісся. — Кенджі, — раптом промовляє він. — Залиш нас, будь ласка. —Окей, — Кенджі підскакує на ноги, салютуючи на прощання, і рушає до дверей. —Чекай, — кидаю я, хапаючи його за руку. — Що відбувається? —Я гадки не маю, мала, — Кенджі усміхається і вивільняє свою руку. — Ця розмова мене не стосується. Кастл покликав мене поговорити про корів. — Про корів? —Ну так, про худобу, — відповідає він здіймаючи брови. — Він хотів, щоб я провів розвідку на кількох сотнях акрів фермерських угідь, непідконтрольних «Відродженню». Там сотні корів. — Фантастично. — Так і є, — його очі горять. — Завдяки метану їх легше знайти. Дивно, що нічого не зробили, щоб по… — Метан? — перепитую я. — Хіба це не газ якийсь? —Гадаю, ти небагато знаєш про коров’яче лайно. Я ігнорую його слова. Натомість кажу: —То ти не прийшов на сніданок через це? Бо шукав коров’ячі кізяки? —Загалом так. —Прекрасно, — промовляю, — це, принаймні, пояснює сморід. Кенджі знадобилася секунда, щоб вловити сказане мною, і коли він це робить, то одразу примружується. І притуляє одного пальця до мого чола. —Ти в курсі, що вирушиш у самісіньке пекло? Я широко усміхаюся. —Побачимося пізніше? Я досі планую вийти на ранкову прогулянку.
26 Він невдоволено бурчить. —Ну, — промовляю я, — цього разу буде весело, обіцяю. —Ага, вмерти можна від веселощів, — Кенджі закочує очі і розвертається, ще раз салютуючи Кастлу. — Побачимося пізніше, сер. Кастл киває на прощання і широко усміхається. Поки Кенджі виходить за двері і зачиняє їх за собою, обличчя Кастла кардинально змінюється. Його доброзичлива усмішка і радісний погляд розвіюються. Залишившись удвох, я бачу, як нервує Кастл, він здається серйозним. Може, навіть… наляканим? І він одразу ж переходить до справи. —Коли ви отримали відповідь, якою вона була? Чи було у листі щось особливе? —Та ні, — суплюся я. — Не знаю. Якщо всю кореспонденцію перевіряють, хіба ви самі не знаєте відповіді на ці запитання? —Звісно, що ні. Це ж не я перевіряю вашу пошту. —А хто це робить? Варнер? Кастл дивиться на мене і промовляє: —Панянко Феррас, у цій відповіді є щось абсолютно незвичне, — він затихає, вагаючись, а тоді додає: — Зважаючи на те, що це ваша перша і досі єдина відповідь на запрошення. —Добре, — спантеличено белькочу я. — І що в цьому незвичного? Кастл роздивляється руки. Тоді переводить погляд на стіну. —Скільки вам відомо про Океанію? — Небагато. —Наскільки небагато? Стенаючи плечима, я кажу:
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx